Скоро я зачну писати прозу,
Хрипне сумом непотрібний спів,
Кожен день сповна виносить мозок,
Марево думок та почуттів.
У думках живу у місті – казці,
Там цвітуть нев’янучі сади,
І закоханні знаходять щастя,
Бо нема ні суму ні журби.
Кожен ранок сонце м’яко будить,
Хмарки небо тільки веселять,
Ми разом, життя суцільне чудо,
Кожен день безмежна благодать.
А дощі, дощі там пахнуть літом,
Липи цвіт по вечорам п’янить,
І кохання ніжністю зігріте,
В нескінченість фокусую мить.
Найсолодших, з медом поцілунків,
Без яких життя – мертва стерня,
Я мов лицар в срібних обладунках,
Мчу до мрій словесного коня.
Попереду шлях суцільних млинів,
І хоч я зовсім не Дон – Кіхот,
Та душа до тебе словом лине,
І готова йти на ешафот.
Скоро я почну писати прозу,
Про життя ріку та береги,
Про кохання що у серці ношу,
Щоб його навіки зберегти.
