Свічка плаче воском від щастя зустрічі з вогнем. Тендітні сльози наслідують гіпс у намаганні склеїти руки в одне ціле. Очі черниці з одноденним стажем прискіпливо намагаються відчути біль гарячих крапель на своїх долонях. Порив до слів заглушується товстими стінами храму ще на стадії ідеї.
Думки мучать мозок своєю надокучливістю, готуючи черговий наступ безвідмовного бажання відповіді на вічні запитання. Доля мовчазним криком вимагає віддати їй належне, констатуючи нереальність життя за товстими стінами монастиря.
Важкість думок перевершує двадцятилітній вік ніким не визнаної мучениці. Зрада з боку усіх персон, які колись створювали середовище її перебування, поглиблює до бездоганності бездонне розуміння слова життя.
Збільшення кількості палаючих свічок довкола, певно, символізує жахливість колишнього існування одягнених у чорне. Шепіт молитви втілює у собі первинно ідеальне значення слова, стаючи захистомс від проблем, які здаються найманими вбивцями надії.
Сльози констатують щирість молитви за життя, яке в її серці отримало цілком нове значення. Плач змінює перед очима зображення свічок, роблячи із них дивні факели, які уособлюють життя для тих, хто mori tu ris.
