крихітко, іди сюди.
поклади руки мені на плечі.
так легше.
цілуватиму твої вуста завтра.
хоча знаю, що вартий
лише плазування в ногах.
боюсь, ти колись це зрозумієш.
але до того
я розповім тобі казку,
будь ласка.
розповім про одну принцесу,
яка була найпрекрасніша в світі:
квіти
в волоссі,
ниточка губ, контури носа –
за те все можна продати душу,
і не тільки дияволу.
а ще її очі.
окремий космос.
там зірки, сонця, метеорити –
я завжди загадував бажання,
коли вони падали
мені в душу.
їхні кратери
залишились там назавжди.
принцеса любила волошки
і завжди рожевіла від щастя,
коли маленький букетик
опинявся у її руках.
а інколи
ми вилазили на дах,
вдаючи божевільних.
і принцеса викидала чергову корону
у темряву ночі.
тоді заглядала в очі,
тремтіла віями
і питалась,
чи я ще люблю.
і я обіцяв тоді,
що назавжди.
те слово тримаю досі.
і байдуже, що її волосся,
волошки, заплутані в ньому,
подоли
сукні літньої
і метеорити в очах
згасли сотні літ тому.
і я почав пити
віскі з колою.
але це погана казка, крихітко.
виходить, нема щасливого кінця.
а тобі варто вже
обійматись з морфеєм.
тому ми зупинимо
тисячний міф шехерезади.
позаду
важкий день.
а поруч
лише важке дихання мого важкого єства…
досить.
засинай, крихітко.
нехай тільки в моїх снах.
засинай.
