Піти… піти в цю жарко-прохолодну ніч. Кудись подалі від себе, від життя, ближче до чогось більш аморфного, більш не реального і відносного. Просто сидіти біля спокійних шумів річки і насолоджуватись… Насолоджуватись тим що є, тим що бачиш тим що відчуваєш – повітрям, свободою, самотньою незалежністю… Вдихати в себе всю незайманість волі, чуттєво слухати власний голос зсередини і ствердно протиставити йому його ж непотрібність. Зашити цим дивним співом пташок всі свої життєві негаразди, які по суті й не є чимось архіважливим, бо тет-а-тет з її величністю красотою природи відчуваєш себе вільним і піднесеним. І тільки ця самотність, цей момент, ця ніч, лише вони здатні повністю задовольнити і переконати в тому, що все інше є непотрібне й неважливе. Головне двоє: ти й вона. Лише вона здатна тебе абсолютно наповнити або ж спустошити, лише природа диктує твій настрій і плин твого життя. І тільки вона єдина, матерія жіночого роду, яка дійсно здатна змінити в твоєму житті щось так, як заманеться лише їй, а все інше залежить лише від тебе самого. Від твоєї волі, бажання, сили… І тільки цей нічний шум хвиль здатен спонукати до нового завтра, до того якого ще не було і яке буде, або ж навпаки вмовити тебе на те, що все вже є ніяк, і залишиться таким же ніяк, і наостанок тільки момент, момент коли ви в двох: ти і природа – єдина матерія в твоєму житті яка дійсно здатна щось змінити…
10.05.12
