Ніщо так не пригнічувало, згортаючи кров, як ранок, який починався без кави. Він відразу ж благав про якнайшвидше завершення цього наперед невдалого дня. Ще один просто пропащий ранок, не більше. Але, може, саме це й було потрібно, щоб остаточно струсити з себе весь непотріб, надлишок, ніби мокрий пес воду, яка тягне його до землі, з шерсті, якісь ілюзії, котрих через деякий час знову наберешся, бо поки людина жива, навіть якщо такою не почувається, то хоче думати, що має ще можливість отримати трохи більше, ніж має наразі. Все це слабо тримає, та все ж. Навіть бліде вранішнє сяйво, яке все густішим потоком вливалось до кімнати крізь щілини в жалюзі не в змозі було полегшити цей тягар без будь-якої мети. Він пересилався через поштові тунелі сну, наче листівка чи книга, із рук в руки, але без конкретного обличчя, не маючи ні адресанта, ні адресата. І хтось там оживає, причепурюється, десь надто далеко щоб сягнути уявою, танцюючи під улюблену пісню, чистячи зуби, говорячи по телефону, вирівнюючи волосся, або просто й заціпеніло спостерігаючи за тим, як, буцімто, прокидається сонце чи світ. А вона могла, лише почасти, відчувати прилив сил, вдихаючи, насичуючись запахом залитого окропом порошку, який ніколи й не був кавовими зернами, але, невідомо з якої причини, все ж напрочуд реально, з маніакальною сумлінністю вибирав з повітря всі сторонні, зайві домішки, – парфумів, які провокують блювоту, ще чогось огидного, поту сторонніх брудних тіл, ніби для неї однією був призначений, їй одній присвячений, і ніхто не мав права посягати на нього. Цей ароматний напій, його загадкові володіння.
Тут таки, над самим ліжком, в лічених сантиметрах від обличчя, наростаючий галас вічно невиспаного міста не лише не міг розвіяти вицвілу мряку, – що обволокла, здавалось, вже перші сьогоднішні, – безрадісні, а проте ні, – все ще останні вчорашні, вона пригадала, майже не затьмарені нічим таким думки, які нікуди не зникли з пам’яті, не розчинились в пекучих нічних фантазіях, марно шукаючи власне зникнення, заслала очі просякнутою оцтом марлею, – а й навпаки, згущував її, поглиблював, розганяючи по всьому тілу, паралізуючи найнезначніші порухи.
Ніщо так не наганяє на нас непевності як згадки про те, що ми втратили, – подумала ще лежачи в ліжку, але вже остаточно вирішивши підвестися. Потім лискучою рибиною, важко хапаючи довкола повітря, ніби з чужих вуст, вигнулась, і як хто розпорював іржавим ножем черево, обхопила подушку й притиснула до грудей, провалюючись, сповзаючи рукою під себе по пружному тілу до лохматки, та враз відсахнулась, ковтаючи пригорілу на смак слину. Перед очима зробилося темно, ноги підкосилися, якісь веселкові плями, і в кухні брязкотня. Непомітно прошмигнула в туалет, зачинила двері. Може тільки почулося, бо в голові луною стояли звуки церковного дзвону, ніби в нього всю ніч товкли п’яні оскаженілі від хіті ченці, сповіщаючи про її чергову втрату, а пекло внизу живота відчувалось через огидну насиченість, так, наче й там без них не обійшлося. Амнестична дезорієнтація. «Господи, боже, збав, – шепче собі на вушко. І не важливо коли це стається, бо однаково не можна за цим встежити: одну хвилину чи три роки тому, чи ще до народження. Уявити, що саме життя і є найбільшою з наших втрат. По суті, єдиною втратою. Рік за роком вона стягувала їх на себе, щоб одного разу накритися ними з головою, щоб нарешті схоронити під ними свій розпач, який важким тягарем лягав на кам'яніють, покинуті напризволяще, пережовані й переплакані, плетучи мереживо з гірських хребтів, зв’язуючи нерозривним ланцюгом всі приречені континенти, вони хоронять під собою тебе.
Вставай, сучко.
ID:
347753
Рубрика: Проза
дата надходження: 02.07.2012 22:38:48
© дата внесення змiн: 02.07.2012 22:38:48
автор: ларс
Вкажіть причину вашої скарги
|
