Я залишусь…залишусь акордом на «дольче»…
Ти дозволь, бо уже перегорнуто ноти,
Тільки зараз не раньмо цю тишу, помовчмо,
Поки Бог нам на долю відмІрює квоти…
Поміж двох, лиш Йому одному зрозумілих,
Одинокостей, взятих у точечках світу,
Що на мапі у пам’яті є, не зотліли…
Знаєш, зорям так легко крізь час пломеніти.
Як пожовкнуть під вікнами стомлені клени,
Знов згадаєш про значення всіх листопадів,
Аксіоми безвиході й пошук дилеми…
Пізня осінь поллється в мінорному ладі.
Там я буду лиш нотою третьою терцій,
Ще й з бекаром на «сі» в тих акордах поезій.
І розховстана тиша спливе в інтермецці.
Та ні слова тепер!.. Ми в цю мить – мов на лезі.
Прочиняючи іноді пам’яті двері,
ЗазвичАй, у настирні часи снігопадні,
Підійми опівнічну завісу в етері,
Загубись на хвилину в зірковім параді…
