Не той самотній, хто один в пустелі,
Чи по морях без весел сам пливе,
Хто мусить говорити тільки в стелю,
Чи з вуст печать мовчання не зірве.
А той, хто серця голосу не чує,
У кого мов душа глухо-німа,
Чиє нутро пекельний сум лінчує
І радості ні з чого вже нема,
Хто назавжди утратив віру в диво,
Якому звуків Всесвіту не чуть,
Якого обминають щастя зливи,
А замість мрій - суцільна каламуть.
Самі собі стаємо часто катом,
Любові забуваючи слова...
Не варто є самотності плекати
В душі, яка хоч трішки ще жива!
Ну, читачів у Вас і без мене вистачає. Але з задоволенням долучаюсь до їх армії.
валькірія відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Та я рідко сюди зазираю, адже звикла спілкуватись більше з "живими" читачами очі-в-очі, але тут не змогла не відповісти такому активному "прихильнику" моєї творчості. Приємно познайомитись, пане Валентине!
"Не варто є" - такий оригінальний зворот!
нечуття голосу "серця" і лінчування смутком нутра - це далеко не одночасні явища. часто зовнішня самотність і призводить о відсутності радості та отого лінчування.
валькірія відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00