...
Отже, гаразд. Почну з Лямби, Лякси і Ляпки. Лямба, Лякса і Ляпка — три низенькі нетямущі ельфочки, які жили під захистом ельфа Домашека. Усі ельфи живуть під чиїмось захистом, і в цьому немає нічого дивного. Лямба, Лякса і Ляпка жили пречудово. Незважаючи на всю їхню пустоголовість простого ельфійського щастя вистачало їм з вдосталь. А все завдяки тому, що ельфійського щастя завжди вдосталь. Для цього існує Горнятко Щастя і старший ельф, який про нього піклується.
Тому, крім основного заняття — заплітати одна одній косички і розплітати павутиннячко, Лямба, Лякса і Ляпка могли скільки заманеться опинятися в незручних становищах і скільки завгодно лоскотатися, товктися під ногами, блимати, свистіти, ходити кругами, а то й на голові. Їм за це нічогісінько не було. І Лямба, і Лякса, а про Ляпку годі й казати, ніколи ні про що не замислювалися. А жили собі наче метелики. А коли їм від когось перепадало — то прищулювали ніби кішки свої гостренькі вушка і ходили жалітися Домашеку чи ельфам з Поперечки: могутньому Фантосу або Рембіку — дружелюбному та компанійському ельфіну з річки на Поперечці. Хто такий ельфін? Це зовсім просто. Ельфінами називають ельфів, які живуть у воді, наче дельфіни. Оті ельфи — їх зовсім небагато у природі, живуть у воді, мов дельфіни, а виглядають, думають і їдять як звичайні ельфи. І взагалі, ельфіни — це ельфи. Тільки водяні. Ельфін Рембік жив у річці на Поперечці, страшенно не любив, коли його дражнили Рибіком і до всіх ставився приязно. Він ніколи не відганяв Лямбу, Ляксу і Ляпку, що тинялися навколо водойми і дозволяв їм скільки завгодно роздивлятися і очерети, і мальків, і повітряні бульки на підводних частинах стебел рослин. Ельфін Рембік належав до їхнього спільного кола ельфів із Поперечки і теж був цілком задоволений життям. І теж підпорядковувався Домашеку — старшому ельфові на Поперечці. Звичайно, ельф Домашек був старшим ельфом на Поперечці, а не у всьому світі, проте, його підопічні почувалися задоволеними і не зазнавали жодних незручностей.
Хоча, незручності, без сумніву були. А як же без них? Були не тільки незручності, але й свої маленькі трагедії. Ось, приміром, ельфочка Сольвейг. Сольвейг була найтихіша дівчинка-ельф на Поперечці. Чому? Згодом я розповім, поки що додам, що Сольвейг була, як і решта ельфів, щасливим ельфом. У всякому разі в неї все завжди було як слід. У ельфів інакше просто не буває. І у Сольвейг життя складалося не менш вдало, ніж в інших ельфів. Наприклад, їй завжди щастило в лотерейку-павутинку, вона завжди складала з кольорових скелець найкрасивіші та найвишуканіші візерунки і ще вміла вдягтися просто й зі смаком та правильно підібрати до макіяжу погоду та освітлення. Не один принц задивлявся на Сольвейг. А ще Сольвейг вміла відшукувати зниклі речі і часто розважалася тим, що підкидала дітям загублені іграшки, кубики чи фігурки татових шахів. Фігурки, що діти, захоплені грою, закочували іноді невідомо куди. Деякі діти на Поперечці знали про те, що Сольвейг їм допомагає, і коли щось губили і боялися розповісти про це татусю чи матусі, тихесенько просили:
— Сольвейг, будь ласка, Сольвейг, маленька, де моя лялька? Знайди швиденько! — А що так. — Сольвейг, будь ласка, все розкажи, де моя гра, мерщій підкажи. Сольвейг, будь ласка, Сольвейг, люба, допоможи відшукати кубик!
І Сольвейг частенько допомагала, особливо, якщо діти просили її в риму:
— Сольвейг, крихітко, дай мені знати, куди поділася кицька пухната!
Хоча ельфи й не люблять кішок, ельфочка Сольвейг все одно допомагала. А рима не обов’язково повинна бути гарною. Сольвейг вважала, що головне не рима, а старання.
— Сольвейг, ми загубили цукерку смачну, може ти маєш хоча б одну?
Це вже діти трішечки хитрували. Бо не просто благали відшукувати зниклу цукерку, а й напрошувалися на нову. Та Сольвейг не доскіпувалася. Вона любила й жаліла дітей. Бо якщо не брати до уваги природне для всіх ельфів щастя, сама Сольвейг у глибині душі була дуже нещасною дівчинкою. Найнещаснішою серед щасливих дівчаток-ельфів її віку. Тому що, коли Сольвейг народилася і на честь її дня народження в небі засяяла її власна особиста зірочка, виявилось, що цю зірочку, зірочку Сольвейг, не бачить жодна душа на Поперечці. Ні, в тому, що вона існує, ніхто не сумнівався, інакше Сольвейг просто не було б на світі. Отож, справа була не в тому, що у Сольвейг не було власної зірочки. Справа була в тому, що зірочка Сольвейг була така маленька, така крихітна та така слабенька, що розгледіти її ніхто не міг. Ні сама ельфочка Сольвейг, ні її батьки, ні друзі, ані старший на Поперечці ельф Домашек. Усі були впевнені в тому, що зірочка ельфочки існує. Всі її розраджували та казали, що зірочка колись неодмінно знайдеться, колись спалахне; приводили кицьок з гострим зором, пропонували біноклі. Але поки що Сольвейг жила, не знаючи нічого про свою зірочку, і це було її глибокою особистою драмою. Не зважаючи на це, по-своєму, по-ельфійському, Сольвейг була щасливою. Принаймні як і решта ельфів з Поперечки, Сольвейг все удавалося. Їй завжди щастило. Як і всі інші ельфи, вона жила легко та радісно на своїй маленькій ельфійській Поперечці. Аж доти доки у нашої доброзичливої Сольвейг не почалися раптом неприємності. Так. Неприємності у ельфочки. Це було неймовірно. Спочатку Сольвейг ледве не зірвалася з дерева, коли поправляла перехняблену вітром шпаківню. Потім переплутала дороги, і замість галявинки з ельфійською малинкою, котру вона розводила у власному садочку, потрапила в якийсь сирий підвал з трухлявими стінами. А згодом, коли Сольвейг вийшла купити собі щось на вечерю в супермаркеті на березі, виявилось, що там немає ні її улюбленого соку, ні солодкої соломки, ані лимонного морозива. Всі ці прикрощі звалилися на Сольвейг зненацька, і вона шкірою відчула, що крім цих, що вже сталися, навколо неї назрівають ще якісь дрібні капості. Сольвейг не стала на них чекати. Тому, що вона була Сольвейг. Тому що, якщо будь-якому іншому ельфу раз у двісті років може пощастити, то будь-який інший ельф відшукає на небі свою зірочку та полегшено зітхне: «Все гаразд. Нічого не сталось. Одна прикрість — це пусте! Он, вона, моя зірочка — сяє, наче нічого не сталося». І будь-якому іншому ельфу відразу б стало легше. Чи не так? Так розмірковував би будь-який інший ельф, котрому не пощастило раз у двісті років. Та ельфочка Сольвейг не могла так думати, тому що її зірочка була невидима. І Сольвейг не могла на неї подивитися та підбадьоритися. Тому, коли розпочалися неприємності, вона геть втратила голову, і, як тінь від хмарки, помчала до старшого ельфа Поперечки — Домашека. Бо лише він — старший ельф Поперечки, міг заспокоїти бідолашну дівчинку і надійно її захистити. Врешті решт, йому було довірене Горнятко Щастя ельфів Поперечки, і він піклувався про ельфів — жителів Поперечки.
* * *
Розповім про Сіму, потім про Фантоса. Сіма теж була ельфочкою. Із зірочкою все у неї було гаразд. Але не дивлячись на те, що у Сіми в усьому все було гаразд — Сіма жила трішечки, ледь-ледь осторонь. Сіма була мрійливою ельфочкою і здебільшого гуляла одна. Вона зовсім не любила галасливих компаній. Останнім часом до Сіми прибився Синюшник, і Сіма весь свій час проводила з Синюшником. Хто такий Синюшник? Синюшник — Пластинчатий. Вони познайомились, коли Сіма вигулювала свого світлячка. Так, як деяким подобаються рибки чи ікебана Сіма полюбляла гуляти з власним світлячком. І от, якось, Сіма гуляла по Поперечці зі своїм світлячком. Світлячок гасав туди-сюди, навколо Сіми, а потім зненацька зник. Сіма відшукала свого світлячка з того боку пеньочку трухлявого. В лапах у Синюшника Пластинчатого. Синюшники Пластинчаті всі малорухливі та огидні, а цей був не тільки огидний і малорухливий, не тільки страшенно сірий та змерзлий, а ще й прирослий. Він був ще й прирослий. Цей Синюшник Пластинчатий, котрий упіймав Сіминого світлячка, приріс пластинками-вухами до пенька, як опеньок. Чи може пеньок приріс до Пластинчатого. Так чи інакше Пластинчатий Синюшник дуже міцно приріс до трухлявого пенька, так, що не міг навіть зігнутися, щоб почухати ногу. При цьому від нерухливості він так змерз, задубів, заяворів та заберезів, що від холоду у нього ледве стискалися і розтискалися лапи. І як він зміг впіймати Сіминого світлячка, було просто дивно. Синюшник дуже зрадів тому, що він упіймав світлячка. Синюшник хотів розтерти світлячка між пальцями, щоб хоча б трошки зігріти закоцюблі руки. Синюшник не був ельфом. Синюшник був Пластинчатим. Сирим, замерзаючим Пластинчатим. Звичайно, була б Сіма не такою спритною дівчинкою, то він розтер би у пальцях Сіминого світлячка. Цей намір страшенно розгнівав ельфочку.
— Ну так що, що змерз, — обурювалась Сіма. — Іди, порухайся, поприсідай! Нащо це ти будеш моїх світлячків розтирати!
— Та не можу я рухатися, — бубонів Синюшник. — Бач, приріс до пеньочку! Ні встати, ні лягти. Отак і живу.
Жив він без сумніву погано.
— А давай я тебе відстрижу, — спитала Сіма. — Хочеш?
— У нас у ярочку, — відповів Синюшник, — ножиць зроду ні в кого не було. Одні дрючки та палиці. Чим це ти мене будеш відстригати? Дрючком?
— Це у вас, у ярочку, — сказала Сіма, — а я з Поперечки, ельфочка. В мене косметичка є. І ножиці.— Сіма дістала косметичку і поклацала малесенькими манікюрними ножицями. — Ну, то як, стрижемо? Чик, і ти на волі! Хочеш?
Правду кажучи на волю Синюшник хотів. Цікаво все-таки, що відбувається навколо, чи з тієї сторони пеньку. І взагалі. А з другого боку, він нібито і звик, прирослий. Наче б, як і жив не погано. Тільки холодно.
— Так зігрієшся, — переконувала Сіма, — порухаєшся. За світлячком побігаєш!
Це вирішило справу. Надто вже Синюшник змерз, задубів, заяворів біля пеньочку.
— Тільки ти подовше стрижи, під пеньок.
— А нащо тобі такі довгі вуха? — здивувалася Сіма. — Будуть, як у слона, теліпатися.
— Стрижи! — вперто відповів Синюшник. — Або іди собі!
Отак Сіма і звільнила Синюшника. А потім він за нею потягся. Звик, розумієте, на когось спиратися. На пеньочок, на Сіму. Тинявся Синюшник за Сімою, і як сонях, завжди в її сторону дивився. Куди Сіма — туди і Синюшник. І голова до неї звернута. Але нічого так, слухняний. Це щодо Синюшника. А щодо щастя, то щастя так. Щастя і в Сіми було вдосталь.
* * *
Зараз розповім, що Сіму занепокоїло. Її мурашник занепокоїв — це раз. Мурашник Сімин захирів, мурашки чимось потруїлися, стали хворі та кволі. А потім ще улюблені Сімині квіти тля почала пожирати, а стіна, біля якої вона заходом сонця милувалася, пліснявою раптом покрилася. І якщо це не невезіння, то хай мені хтось розповість — що таке везіння. Отже, Сіма теж була дуже занепокоєна і вирішила навідатися до Домашека та дізнатися, чи все у нього в порядку. А Синюшник за Сімою подався. Та про це трохи згодом.
* * *
Зараз треба про Фантоса розповісти. Фантос був унікальним ельфом. Він був найкрасивішим, високим, здоровим і дуже цікавим ельфом з Поперечки. Він міг подумки чотириста разів відштовхнутися від стінки і вісімсот разів без перерви віджатися в гамаку. І так само подумки присідав не менше шестисот разів, одним поглядом перемахував шестиметрові бар’єри. А спати він міг по двадцять три години двадцять сім хвилин на добу. Міг перекочуватися, не піднімаючись, до їжі. І завдяки всьому цьому Фантос вважав себе видатним спортсменом сучасності, що допомогало йому завжди перемагати у Олімпійських іграх на Поперечці, котрі він сам собі придумував. Впевненості, вдоволеності та щастя власні Олімпійські ігри Фантосу безумовно додавали. Фантос також був видатним інтелектуалом; він грав сам із собою в шахи і незмінно перемагав. Щодо самозахисту без зброї, то Фантос завжди міг кого завгодно обеззброїти своєю посмішкою. І от зараз на Фантоса також посипалися неприємності.
Неприємності у Фантоса почалися з Троля і Тролевіни. Ніколи раніше не забредали ні Тролевіна, ні Троль у глибокий ярочок, де Фантос насолоджувався паровими ванночками з продірявленої труби гарячої води. Та якось, коли після чудово проведеного в гамаку п’ятигодинного тренування, Фантос вибіг у свій ярочок і остовпів. Троль і Тролевіна безтурботно, але з явним задоволенням об’їдали клуби пари, які виростали білими кущами із продірявленої труби. Фантос і так не любив Тролів. За те, що вони ламали гойдалки на дитячих майданчиках, витоптували клумби і малювали у під’їздах всілякі дурниці. А тут він геть сторопів. Було чого. Це був власний ярок Фантоса. І паровий кущ, і пара над ним також належали Фантосу. Тролі не мали жодного права живитися його парою. Фантос засукав рукава і кинувся в атаку. На Троля і Тролевіну. Звичайно, у Фантоса не було шансів проти Троля і Тролевіни. Та на щастя, на його щастя, неподалік пльохався ельфін Рембік, котрий і виручив Фантоса. Ельфін Рембік почув галас і прибіг на допомогу. Він накинув на Тролей рибальську сіть, котра була у нього при собі. А потім вони вдвох із Фантосом популярно пояснили, заплутавшимся Тролям чому не можна у чужій балочці харчуватися чужою парою. Після цього Фантос і Рембік підняли Тролей на високий берег річки на Поперечці і скотили їх униз. Щоправда Троль і Тролевіна встигли добряче подряпати Фантоса і обіцяли повернутися. Особливо навісніла заплутана Тролевіна. Фантос не виносив неприємностей і не гаючи часу, вирішив йти скаржитися Домашеку.
— Гаразд, — мовив Фантос, — там на місці розберемося.
* * *
Взагалі то він сказав це тому, що спочатку всі подумали, що винна Ельфіра. В чому винна? Ну, в тому, що у щасливих ельфів з Поперечки всілякі прикрощі почалися. Кожний ельф з Поперечки спочатку на Ельфіру подумав. Тому що шкодити на Поперечці, крім Ельфіри було нікому. В тому розумінні, що чари напустити, щоб неприємності почались. Чи нитку між деревами натягти. Чи маслом дорогу облити. Чи ніжку підставити. На Поперечці ельфам тільки Ельфіра могла шкодити. Та тут інше не зрозуміло. Ельфіра могла одну капость зробити, ну дві, ну три. Ну десять, з відщепенцями своїми. Та всім мешканцям Поперечки, всім ельфам одночасно і неодноразово ніяка Ельфіра дошкуляти просто не змогла б. Ні! Це явно була не Ельфіра. До речі, якщо ви познайомилися з Домашеком, Рембіком, Сольвейг, Фантосом, Лямбою, Ляпкою і Ляксою, так я вас і з Ельфірою познайомлю.
У Ельфіри з ельфами тільки і’мя було співзвучне. Вони — ельфи, вона — Ельфіра. А насправді Ельфіра ніякою ельфочкою не була. Зовні — схожа. А всередині — зовсім інший фрукт. Ельфіра була просто нежиттю заздрісною. Нежиттю заздрісною була Ельфіра зі шкідливими звичками. І самою шкідливою звичкою у Ельфіри було те, що вона себе королевою ельфів хотіла бачити. Зібрала вона біля себе відщепенців з усієї Поперечки, всіляких невдах заздрісних, дурників навіть та злодюжок. І вирішила, що стане королевою ельфів. Звичайно підстав у неї для цього було стільки, скільки, наприклад, у колоді — чорний пояс з карате отримати. Жодних не було підстав. Окрім шкідливості, злобності, гидотності і брехливості. В квадраті. Та ще Ельфіра була боягузкою. Ходила Ельфіра по Поперечці і де могла капостила, де могла готувала капості, а де могла розповідала про те, яка вона капосна, шкідлива та гидка. Розповідала всім, щоб її боялися. І всі її боялися. Тому що Ельфіра всім казала замість «Добрий день!» — «А зараз буде трішечки погано!». Тільки ельфи її не боялися. Ельфи її впритул не помічали. Тобто помічали звичайно, але не звертали уваги. Тому що ельфам усі капості Ельфірині були байдужі. Горнятко Щастя всі її капості зводило нанівець. Тому Ельфіра ельфам нечасто шкодила. А коли шкодила, то нишком тишком. А потім довго ховалася. Тому що з Фантосом, Рембіком, Домашеком і Мілягою вона зв’язуватися не бажала.
— Не з моїм щастям, — казала Ельфіра.
І думала вона не про те, як би ельфам нашкодити, а про те, як Горнятко Щастя у них забрати. Чи компас для Ельфелевої Вежі. І все-таки, кожен з ельфів спершу на Ельфіру подумав. Тому що там, де капості, там Ельфірі саме місце.
* * *
Та найбільше прикрощів випало Мілязі, ще одному ельфу з Поперечки. Я розкажу про Мілягу, а потім ми повернемося до Домашека. До речі, ельфи жили на Поперечці так само природно та непомітно, як любителі марок, наприклад, живуть серед любителів кішок, а любителі телевізора серед спортсменів. І так само як живуть серед людей любителі собак, і ті хто любить кішок. Ельфи були частиною мешканців Поперечки, але їх ніхто не виділяв. Вони були цілою, дружною, єдиною спільнотою, але серед решти. Просто однією з відмінностей ельфів були дім і Горнятко. Але спочатку про Мілягу. Так сталося, що Міляга став найпершим ельфом з Поперечки, до якого завітали негаразди. Котрий відчув, що з ним діється щось не те, що повинно діятися з чесним ельфом. І так вийшло, що він найдовше опирався неприємностям. З ним почали траплятися якісь спотикання, обломи та недольоти. Коротше, найпершим неприємності помітив Міляга. Хоча Міляга був вихованим і слухняним ельфом, сталося так, що у квартирі, де він мешкав завелася ще й зозуля. Зозуля оселилася в годиннику. Тобто її принесли разом з цим годинником. І повісили в тій кімнаті, де ельф Міляга залюбки пережив восім поколінь кімнатних тарганів. Зозуля виявилася зловредною. Кожного разу вигулькувала з гнізда і кукувала Мілязі, скільки тому лишилося жити. І чи то вона рахувати не вміла, чи то годинник не в ту сторону йшов, тільки відраховувала зозуля Мілязі з кожним разом все менше часу. Спочатку Міляга просто терпів. Потім намагався годинника зупинити: на гирьках висів, ланцюжок гриз, розгойдувався у всі боки на ланцюжку — нічого не допомагало. Зозуля ще капоснішою ставала. Тоді Міляга вирішив перечекати деякий час у вітальні. Так він переселився з кімнати у вітальню. На собачу підстилку. Але тут на нього чекав новий удар. Виявилось, що хоча ссавці і ельфи — різні форми життя, паразити в них з’являються однакові. І хоча Дружок, собача місцеве, зустрів Мілягу з захватом, блохи Дружкові на Мілягу так само із захватом напустилися всім табуном:
— Ти друг людини, — докоряв Міляга собаці, — от би й напускав своїх бліх на людину.
— Люди до мене на підстилку ночувати не приходять, — простодушно пояснював Дружок. — І полин на підстилку кидають. А блохам на полину спати не подобається. Тому вони на тебе і заскакують.
— А чого це вони на тебе не заскакують? — здивувався Міляга.
— І на мене заскакують, — говорив Дружок. — Тільки я їх викусую.
Отож, собача підстилка Мілягу теж не влаштувала.
— Ще гірше, ніж зозуля, — думав Міляга, хоча про зозулю він теж з теплом не згадував. Зозуля хоч кукувала, що до післязавтра жити можна. А від цих бліх просто на місці можна було сконати. Тоді Міляга вирішив здуру в сміттєпроводі повисіти. Бо ельфи не тільки стояти і сидіти можуть, не тільки ходити і бігати, ельфи ще й висіти вміють. Отож Міляга і завис якраз напроти своєї квартири у сміттєпроводі, на третьому поверсі. На третьому, а будинок шістнадцятиповерховий. І значить, над Мілягою тринадцять поверхів виявилось. От і не вір після цього в прикмети. Тринадцять поверхів, еге ж? І на кожному поверсі шість квартир, і в кожній квартирі сто відер із сміттям. І кожне відро із сміттям через кожні п’ять хвилин висипають у сміттєпровід. Це не я так думаю, це Міляга так думав. Тому що можна бути найспритнішим ельфом у світі, але неможливо весь час ухилятися від сміття, котрим цілять тільки в тебе. Мілязі вистачило два дні повисіти. Потім він зрозумів, що коли ти стаєш мішенню — в тебе рано чи пізно обов’язково влучать. До того ж пацюки, котрі жили в підвалі і харчувалися недоїдками з смітника внизу. Пацюки, котрі досі не звертали на Мілягу жодної уваги, почали раптом шушукатися і поглядати на нього знизу вгору. І подейкувати про те, що Міляга навмисне влаштувався нагорі, щоб найсмачніші шматочки вибирати собі з квартирних недоїдків. Отже, запахло неприємностями. І при цьому запахло дуже сильно. Тому що двірник захворів, а сміттєпровід не вичищався вже кілька днів. Міляга виліз із труби і відразу наштовхнувся ще на декілька серйозних неприємностей. По-перше, якийсь хлопчисько наліпив купу палених сірників на стелю в коридорі і на східцях. А за ельфійськими переказами сталактити — дуже погана прикмета. А по-друге, хтось намалював на стіні щось на зразок Коля+Люба=кохання. А кохання, звичайно, немає і невідомо, коли буде. І третє. Одним словом на цьому третьому Мілягу осяяло, що в нього почалась смуга невдач. Міляга поміркував і вирішив, що пора йти до Домашека, старшого ельфа на Поперечці. Може, якийсь інший ельф і потерпів би ще рік-другий. Ну що такого незвичайного, коли протягом дня чотири рази підвертаєш ногу або тебе об’їдають комарі, які взагалі не повинні були підлітати до ельфів. Або ти наступаєш на шнурки власних черевиків і падаєш. Ну що тут такого особливого відбувається? Вибачте, може нічого особливого і не відбувається, та тільки не з ельфом. Тому, що там, де живуть ельфи, обв’язково є Горнятко, а там де є Горнятко, воно обв’язково наповнюється щастям. І цього щастя повинно з надлишком вистачати на всіх, хто живе біля Горнятка. І тому ніяких зачепившихся за дрючок штанців, ніяких розбитих колінець і ніяких несподіванок від пташок, котрі пролітали угорі бути не повинно. Є Горнятко Щастя, і є хранитель Горнятка — Домашек. І якщо в тебе почалися невдачі, треба йти до Домашека і з’ясовувати в чому справа.
* * *
Домашек жив у власному будинку. Взагалі-то для ельфів дім поняття вільне. Для ельфів дім завжди там, де їм подобається. Але у Домашека було Горнятко. У цьому Горнятку зберегалося і накопичувалося щастя всіх ельфів, що жили поблизу. І тому у Домашека був дім. Дім у Домашека був звичайний: вітальня, кухня, кімната для Горнятка, лавки для гостей, стільці, столи, путівник, книги, свічки, щітки і килими. Домашекові страшенно подобалися килими. Зручності в Домашека були у дворі. Горнятко стояло у центрі кімнати і наповнювалося щастям само по собі. Точнісінько так само, як самі по собі заповнюються водою ночви чи корчажки, чи діжки у дворі, в будь-якому господарстві. Вони стоять собі просто неба і чекають на дощик. І в них завжди хлюпоче вода, живуть всілякі дрібні водорості, мальки та водомірки. Чи щастя, котре наповнює Горнятко, в ночвах і корчажках — я не знаю. Чого не знаю — про те не кажу.
Знаю тільки, що Домашек, старший ельф та решта ельфів з Поперечки, наповнювалися щастям разом з Горнятком. А тут, за мить занедужав і відчув себе як ніколи в житті хворим та розбитим. А вночі Домашека почали мучити кошмари. Ніби хтось намагався викрасти у нього Горнятко, ніби хтось увірвався в дім, розбив скрині, зірвав зі стін картини і захопив ельфелеве Горнятко Щастя.
Звісно, зранку Домашек перевірив запори і замки, послухав, чи не риє хтось підземний хід в його володіння. А потім прогнав з даху всіх голубів, про всяк випадок. Але непокоїтися не перестав. Тому Домашек ані трошечки не здивувався, коли зі сходом сонця до нього прийшов Міляга зі своїми скаргами на життя.
* * *
Щось сталося, і Домашек це відчув. Недарма Домашек був старшим ельфом Поперечки. Поки Міляга бідкався на життя, підтяглися Лямба, Лякса та Ляпка. Нерозлучниці. Усі троє якісь засмучені, неприкаяні та хворі. Кашляють, чхають:
— Погано нам, дорогий Домашеку, — каже Лямба, а Лякса з Ляпкою туди-сюди голівками крутять. Ніби в мультику.
Домашек стіл зібрав, пригощає:
— Сідайте, дівчатка, скаржтеся!
Лямба, Лякса та Ляпка розсілись. А тут й Рембік в двері колотиться:
— Домашеку, відчиняй швидше!
Вскочив у дім Рембік, трико ніби луска, а з губи гачок стирчить. Лямба, Лякса та Ляпка як подивилися — знепритомніли, по черзі.
— Уперше в житті на гачок упіймався! — каже Рембік. — Що за невдача?
— Як це ти так примудрився? — спочатку не повірив Домашек. — Нуж-бо відкрий рота ширше!
Поки Домашек гачок із рота у Рембіка діставав, Рембік щось розповісти намагався, але не розповідав, а шепелявив.
— Шуп, шуп.. — губами шльопав.
— Та помовчи, ти, — не витримав Домашек, — а то так і залишишся з гачком в голові.
У Рембіка навіть волосся на голові заворушилося, під гумовою шапочкою. Ельфіни всі гумові шапочки носять, як пловці-спортсмени.
— Так, — думає Домашек, — дійсно щось сталось. Ніколи такого не бувало, щоб у всіх ельфів Поперечки одночасно неприємності почались. Хоча мабуть не у всіх, — думає Домашек, але тут у двері постукали.
— Хто там? — спитала Лямба, вона якраз опритомніла. Лякса і Ляпка все ще непритомні лежали.
— Це Сіма, — почувся за дверима тоненький голосочок. — Я з Синюшником, можна?
— Взагалі-то зі сторонніми не можна, — сказав Домашек. Рембік в люстерко губу роздивлявся. — Але тобі з Синюшником можна.
— З тобою можна, — сказала Сіма Синюшнику.
— Трапилось щось? — спитав Домашек у Сіми, заздалегідь знаючи, що щось трапилось. Сіма подивилася на Синюшника. Синюшник зашелестів пластинами, закивав, зітхаючи.
— Щось у повітрі, — сказала Сіма, — щось давить на груди, чогось не вистачає.
— Привіт, Рембіку, — сказала вона Рембіку. — Привіт, дівчатка, — сказала вона Лямбі і Ляксі. Ляпка була ще непритомна.
Дівчатка покивали, а Рембік помахав рукою. Між пальцями у Рембіка були перетинки.
— Всі зібралися? — спитав Домашек.
Сольвейг тихенько похитала головою. Ніхто навіть не помітив, як вона увійшла. Сольвейг взагалі була тиха дівчинка. Не швидка, не пустотлива, а малорухлива. Сольвейг весь час пригнічувало те, що ніхто не бачив її зірочку. Вона була занурена у себе так, ніби хотіла побачити цю зірочку всередині себе.
— Тобі, мабуть, теж погано? — спитав Домашек у Сольвейг. Сольвейг кивнула. Один раз — і ледь-ледь.
— Лишився Фантос, — сказав Домашек. — Фантос єдиний з нас, котрому завжди добре. Він самий життєрадісний, самий здоровий, самий веселий. І я вірю, що в нього все гаразд.
Хтось пошкрібся у двері.
— Як? — у Домашека зморшки розгладились. — У нас усі вдома, окрім Фантоса. Невже й він?
Двері повільно відчинились. Здоровий, красивий, могутній Фантос, ельф-реклама, стояв на порозі дому з таким зніченим, можна сказати, приголомшеним виглядом, якого у нього, мабуть, не було ніколи у житті.
— Що сталося? — стривожено закричала Сіма, втягуючи Фантоса в будинок.
— Гик, — сказав Фантос. Сорочка у нього була розхристана, відкриваючи рельєфні груди та тугі біцепси. — Гик, гик…
— Що? Що таке? Як так? Де це? — одночасно заволали трійнята. Їх так переповнила цікавість, що вони миттю прийшли до тями.
Фантос мовчки пройшов до столу. Він налив собі цілу кружку журавлиного морсу, залпом випив і заїв здоровенним куском желе, щоб заспокоїтися.
— Мене вперше в житті віддубасили! — сказав Фантос і зареготав. — Уперше в житті мене віддубасили якісь слимаки. І маю надію востаннє, — додав він, припиняючи сміятися, вже серйозно, повертаючись до Домашека. — Старший, на Поперечці щось діється. Треба думати, що сталося. І нам усім треба вживати якихось заходів.
* * *
Ельфи з Поперечки на чолі з Домашеком розташувалися за круглим столом. Таким чином, вони всі бачили один одного. Всі мали вигляд ну, не дуже добрий. Не такий впевнений і безтурботний як завжди. Праворуч від Домашека сиділа Сольвейг. Ліворуч — Сіма. Позаду Сіми, як камердинер, стояв її вірний сонях, Пластинчатий Синюшник. Біля Сіми розташувалися Лямба, Лякса та Ляпка, пустоголові та налякані. Наступним сидів Фантос, крупний, красивий. Біля Фантоса розвалився в єдиному кріслі Міляга. А поруч із Сольвейг, акуратно тримаючи руки з перетинками на столі, сидів ельфін Рембік. Отож, усі ельфи, мешканці Поперечки, сиділи і чекали, що скаже їм старший ельф, хранитель Горнятка — Домашек. Домашек думав. Те, що з його друзями і підопічними ельфами почали коїтися дивні, з погляду ельфів, події, те, що їх відразу всіх почали переслідувати невдачі та неприємності, могло означати тільки одне — що ельфам стало бракувати щастя. Ельфіра тут ні при чому.
Домашек встав, обійшов стіл і потримав руку над Горнятком Щастя. Він одразу відчув тепло всередині себе. Руку стало приємно пощипувати. Відчуття було таке, ніби на тильну сторону долоні, котру він тримав над Горнятком Щастя, стікає тоненька цівка живої води. Або майже таке. Це означало, що щастя з навколишнього ефіру, з космосу, із зовні, продовжувало надходити в ельфелеве Горнятко Щастя. Виходить, справа була не в тому, що воно зникло.
Вісім пар уважних очей слідкували за Домашеком. За його рухами. За виразом його обличчя. Усі чекали, що він скаже. Домашек розмірковував. Щастя продовжувало надходити у Горнятко Щастя. Ніякого сумніву! Але ельфів, мешканців Поперечки, почали переслідувати невдачі. Виходить щось сталося саме з Горнятком. Супроводжуваний схвальним мовчанням ельфів Домашек зняв Горнятко Щастя з постаменту, і в кімнаті померкло світло. Рембік не любив вогню, тому зі свого місця швиденько піднявся Фантос. Він взяв кремінь і кресало, висік іскру та став підносити вогник до свічок, які стояли на підсвічнику біля дзеркала. Кімнату осяяло нерівне, досить яскраве світло сальних свічок. Домашек оглядав Горнятко Щастя, обмацуючи його тонкими пальцями природженого музиканта. Зненацька Домашек зойкнув. Лямба, Лякса та Ляпка заверещали. Міляга взяв себе в руки. Пластинчатий спробував затулити собою Сіму. Фантос зціпив зуби:
— Що сталося, Домашеку? — суворо спитав Фантос. — Щось сталося, чи не так?
Домашек помовчав та підняв Горнятко Щастя над головою. Він повернув її боком і провів пальцем по одній із сторін.
— Тріщина, — глухо відповів Домашек.
* * *
Усіх охопив розпач.
— І що, що це означає? — спитала Сіма, відсуваючи Пластинчатого.
— Це означає, — сказав Домашек, — що наше щастя витікає з Горнятка Щастя через цю тріщину. І ми не встигаємо його отримати.
— Але як? — спитав Рембік.
— Чому? — здивувався Фантос.
— Як це сталося? — вигукнула Сіма.
— Не маю ані найменшого уявлення, — чесно сказав Домашек. — Але мене мучили передчуття. Я точно знаю, що ніхто не міг потрапити у дім. Ні злодій, ні Ельфіра, ні пацюк, ні несподіванки. Але у Горнятка виникла тріщина. І наше щастя витікає.
— І що це означає? — знову спитав Фантос.
— Це означає, що я, хранитель Горнятка — його не вберіг, — рівно відповів Домашек.
— Дурниці, — тихо мовила Сольвейг. — У житті кожної сім’ї бувають всілякі події. Ти ані трішечки не винен у тому, що Горнятко тріснуло. І річ зовсім не в тому, чому і коли тріснуло Горнятко, наше Горнятко Щастя, а в тому, що нам робити далі.
— Ми знаємо, ми знаємо, ми знаємо! — залементували Лямба, Лякса і Ляпка. Чомусь на різні голоси.
Усі повернулися до ельфочок.
— Треба спитати у Домашека! — наївно сказала Лямба.
— Він усе знає! — сказала Лякса.
— Він нас виручить! — сказала Ляпка.
— Дякую, — зворушено проговорив Домашек. — Спасибі, що ви мені вірите. Отож, я бачу лише один вихід.
Усі знову почали уважно слухати.
— Щастя продовжує надходити у Горнятко Щастя, — вів Домашек, — але щастя витікає в розколинку з Горнятка Щастя. В тріщинку, котра невідомо звідки виникла. Тому вся наша проблема полягає в тому, щоб замазати шпарку в Горняткові Щастя.
Усі полегшено зітхнули.
— Я так і знав, що ти придумаєш що-небудь путнє, — сказав Фантос і прихильно ляснув Домашека по плечу. — Ти чудовий хранитель, Домашеку!
Усі загомоніли, почали відсувати стільці. Хтось розгорнув цукерку, хтось став порпатися в кишенях, дехто дістав хустинку.
— Я не знаю, як замазувати шпарки у Горнятку Щастя, — сказав Домашек ледь чутно.
* * *
Ельфи повернули до нього голови. Знову зависла тиша. Справа була серйознішою, ніж здалося спочатку. В кімнаті Домашека, крізь стійкий запах ялівцю, пробився тривожний аромат полину.
— Тоді треба сходити на Ельфелеву Вежу, — сказала дурненька Ляпка, — і спитати у старших ельфів, що нам робити.
Абсолютно природно, що ніхто з ельфів нітрохи не здивувався згадці про Ельфелеву Вежу. Дивним було швидше те, що про неї раніше ніхто не згадав. Ще б пак! Ельфелева Вежа. Ну, звичайно! А що іще? Та Ельфелева Вежа, якщо бажаєте знати — це найкраще, що взагалі є в ельфів. Найкраща в світі. Це найчарівніша, найпрекрасніша Вежа на світі. Вежа, де живуть наймогутніші, найпрекрасніші старші ельфи в світі. Це Вежа-дім, Вежа чаклунства та затишку. І нема жодного сумніву в тому, що там, у світовому центрі ельфів, обов’язково допоможуть Домашекові та решті ельфів з Поперечки.
— Треба спитати у старших ельфів, що нам робити і віднести їм Горнятко,— сказала Лямба.
— І старші ельфи з Ельфелевої Вежі підкажуть нам, що робити, — сказала Ляпка. — Вони полагодять Горнятко Щастя або дадуть нам інше.
Сіма не витримала і голосно цьомкнула Ляпку в щоку. Пластинчатий розкланявся, начебто це Сіма внесла таку чудову пропозицію. Всі пожвавішали. Усі не просто пожвавішали — всі зраділи. А зрадівши почали обійматися і тискатися. І хоча вони дряпали одне одного, і били посуд, це дарма. Дрібниці. Не варті уваги незначні прикрощі.
— Добре, — сказав раптом Рембік. — А як же ми відшукаємо Ельфелеву Вежу? Ми ж бо сто років там не були. Сто років не надсилали туди листівок та поздоровлень і не телефонували старшим Ельфам.
Усі розгубились. Усім стало соромно. Всім дійсно стало соромно. Ельфи жили щасливо на Поперечці. Й вони геть забули все на світі і дійсно не писали старшим ельфам на Ельфелеву Вежу. А тому було незрозуміло, як їм, так сходу, відшукати дорогу до Ельфелевої Вежі. Тому що Ельфелева Вежа, як магнітний полюс чи бродячий цирк, весь час міняла своє розташування. Ельфи знову зажурилися. Подряпини почали боліти, і осколки битого посуду впинатися в ноги.
— Ну, — спитав Домашек, обходячи битий бокал, — які будуть пропозиції?
* * *
Пропозиції надійшли відразу. Хочете знати від кого? Не вгадали! Не від Лямби, не від Лякси й не від Ляпки. Від Синюшника! Синюшник поміркував разом з усіма і сказав, що потрібно репетувати. Треба репетувати так, щоб крик долетів до Ельфелевої Вежі. Тоді старші ельфи почують і допоможуть.
— Це ж як репетувати треба? — здивувався Домашек.
— Голосно! — пригнічено прошелестів Синюшник.
— Не годиться! — підсумував Домашек.
На дубовій полиці, що спиралася на чотири ніжки, складені з грубої цегли, лежала здоровезна, припорошена пилом книга. Полиця ледве не ламалася під вагою тисяч її сторінок.
— А ось це? — згадав Міляга, вказуючи на книгу. — Підручник з пошуку Ельфелевої Вежі? Може він нам згодиться?
— Якщо нам необхідно потрапити до Ельфелевої Вежі згідно з всіма правилами, — сказав Домашек, — ми відкриваємо цю книгу і по цій книзі швиденько визначаємо, як нам знайти Ельфелеву Вежу.
— Так поїхали! — зрадів Рембік.
— І я з вами! — вигукнув Фантос.
— Хлопці! — остудив їх Домашек. — Щоб потрапити до Ельфелевої Вежі згідно з усіма правилами, треба не тільки вивчити і запам’ятати десять тисяч вісімсот сімдесят сторінок тексту, але й вивчити додаток, що описує короткий курс фізичної підготовки, яку треба пройти. Також курс металознавства, фізіологію, ботаніку, методологію вивчення явищ природи, геометрію, географію.
— Ого, — сказав Міляга, — така морока нам не підходить.
Лямба, Лякса та Ляпка зазирали з дивану в Горнятко.
— Дивіться, дивіться, як мало щастя в нашому Горнятку! — гукали ельфочки.
— Так, — сказав Домашек, — часу у нас обмаль. Які ще будуть пропозиції?
— По зорям треба шукати, — мовила Сольвейг і почервоніла.
Домашек черкнув щось у блокноті, але похитав головою.
— По зіркам, згідно з книги, цілий місяць розбиратися доведеться. Не годиться!
— А компас? У нас же компас є? — згадав Рембік. — По компасу ми не знайдемо?
— По компасу теж довго, — похитав головою Домашек, — по компасу інші полюси шукають. А наш компас, хоча й називається ельфійським, насправді звичайнісінький. За ним можна знайти Ельфелеву Вежу, але треба робити складні обчислення відповідності світлої частини доби з пелюстками троянди вітрів. І врахувати кількість випавших метеоритів. Хтось із вас рахував метеорити протягом останніх трьох тижнів?
Усі похнюпилися. Усім стало соромно. Кількість метеоритів взагалі ніхто не рахував. Ані протягом останніх трьох тижнів, ані протягом останніх трьох років. І про троянду вітрів ніхто не думав. І ніхто не вчив ботаніку чи математику. Ельфи з Поперечки взагалі жили безтурботно, ніби на канікулах. Домашек рипнув стільцем. Лямба, Лякса та Ляпка почали тягти руки вгору. Їм у голови одночасно прийшли три ідеї, як треба шукати Ельфелеву Вежу.
— Кажи ти, — сказав Домашек, показуючи на Ляксу.
— Нам треба шукати Ельфелеву Вежу за кольором неба, — сказала Лякса, котрій запам’яталось над усе блакитне небо над Ельфелевою Вежею, коли вона там гостювала маленькою.
— Йти, йти, — простодушно продовжувала Лякса, — туди, де найблакитніше небо.
Домашек махнув рукою і повернувся до Ляпки.
— Тепер ти!
— Треба шукати Ельфелеву Вежу по запаху, — сказала Ляпка, — у нашої бабусі з Ельфелевої Вежі, такі смачні пиріжки з капустою, що їх чути на весь світ!
Ляпка замружилась, згадуючи пиріжки бабусі з Ельфелевої Вежі, і безхмарно посміхнулася.
— А ти що скажеш? — повернувся Домашек до Лямби.
— Треба йти, — сказала Лямба, — все одно куди. Ельфелева Вежа сама знайдеться.
Домашек черкнув щось знов у своєму блокноті і подивився на Фантоса.
Фантос розслабився. Фантос завжди розслаблявся, якщо не йшлося про його тренування.
— Ну, я знаю, — промимрив Фантос. — Може подивитися по телевізійним програмам? — Фантос завжди, коли не тренувався в гамаку, дивився телевізор. — Може, поклацати пультом?
Домашек перевів погляд на Мілягу. Міляга розвів руками і посміхнувся.
— Вибач, Домашеку, — сказав Міляга, — я теж прогуляв.
— Так! — сказав Рембік, — давненько ми вдома не були. Ніхто вже й не пам’ятає як до Ельфелевої Вежі добратися.
Лямба, Лякса і Ляпка знову залізли на лавку і почали заглядати в Горнятко.
— У Пролітаючого Бруса треба спитати, — зненацька підказала Сіма. Синюшник покивав.
— Пролітаючий Брус? — здивувався Домашек. І знову щось занотував у свій блокнотик. — Але Пролітаючий Брус літає тільки в каньйоні. І лише вниз. Вилітає з труби і падає в озеро. Хто туди полізе? У озеро! І з обриву з ним не побалакаєш.
— Я не полізу! — відразу сказав Рембік. — Озеро там мілке, а Брус здоровезний. Він мене по голові вдарить — і рибець, в розумінні — кінець!
Синюшник поворушив пластинами.
— Синя каже, — переклала Сіма, — нехай оці лізуть. Вона вказала на Лямбу, Ляксу та Ляпку. Вони чіпкі. Лямба зверху причепиться, з обриву, за пеньочок триматиметься. Лякса за неї. А Ляпка —за Ляксу. Так Ляпка біля нори Пролітаючого Брусу і опиниться. От нехай у нього і питають.
Усі погодились, що ця ідея добра — решта ельфів, котрим не треба було чіплятися одне за одного і лізти донизу, тому що їм не треба було. А Лямба, Лякса та Ляпка, тому що вони були ельфочками нерозумними і доброзичливими. Всі швиденько зібралися і вже через десять хвилин були на кручі. Обрив геть заріс. На ньому було безліч кущів, дерев та пеньків. Лямба, Лякса і Ляпка вмостилися над обривом, чіпляючись одна за одну. А інші позвішували голови з обриву, щоб подивитися, що вийде. Вийшло здорово. Лякса зависла, мов десантниця, прямо над норою Пролітаючого Бруса. Лямба і Ляпка висіли ланцюжком. Лямбу тримав Фантос. І не встиг Пролітаючий Брус вилетіти з нори, як Ляпка щось заторохтіла. Брус на льоту щось буркнув їй у відповідь і каменем упав у своє озеро. Він упав в озеро і пішов під воду. Ніхто не знав, що це було для Бруса: робота, ритуал чи хобі. Просто Брус літаючий так жив. Зате Брус літаючий усе знав. Він, наприклад, міг сходу розповісти вам, де знайти сто тисяч гривень, тому що Брус літаючий — усе знав. Дійсно, знав усе на світі. Але спитати щось у нього було не так то й просто. Може тому він і жив так, щоб у нього ніхто нічого не питав. Незручно жив. Ляпку потримали ще, але Брус більше не показувався. І Ляксі набридло висіти біля нори. Коротше, витягли ріпку, тобто Ляпку, і одразу її мерщій усі почали розпитувати, забувши про Лямбу та Ляксу. Лямба та Лякса видряпувалися самотужки.
* * *
— Ну, що? — приставав до Ляпки Міляга. — Спитала?
— Спитала! — поважно відповідала Ляпка. — Звісно що спитала.
— А що спитала? — уточнив Рембік, тому що Ляпка була пустоголова.
— Хіба, я не пам’ятаю, що питати? — образилася Ляпка. — Спитала, як пройти до Ельфелевої Вежі.
— Ну і що? Він тобі відповів?
— Відповів, — сказала Ляпка.
— І ти дорогу запам’ятала? — спитала Лямба у Ляпки.
— Я запам’ятала, — гордо підтвердила Ляпка. — Якщо по уврагу, на путіте, то через родогу пройдете, потім ам, де реліктовали, преслильню, і по сусікам эка, эчка та эпта.
Усі роти пороззявляли, включаючи Ляксу та Лямбу.
— Ну що ж, добре! — сказав, помовчавши, Домашек. — Значить, треба йти прямо, — так нещиро сказав, безрадісно.
— Не прямо, а правіше треба шукати, — прошепотіла Сольвейг.
— Чому? — здивувався Домашек.
— Так, — знизала плечима Сольвейг. — Праворуч завжди зорі яскравіші.
— Хто мені ще напутню пораду дасть? — строго спитав Домашек, гортаючи записничок.
— Уздовж річки треба йти, — сказав ельфін, — тому що Ельфелева Вежа завжди знаходиться поряд з річкою.
— Розумно, — погодився Домашек.
— Ельфелева Вежа — на шосток! Эчка, эчка, — підтвердила Ляпка.
— Ну що, вирішили? — спитав Домашек.
Хоча відверто кажучи ніхто нічого не вирішував.
— Цікаво, — сказав Рембік, наклеюючи на пеньок кусок мокрої газети, який він вивудив із калюжі. — Цікаво, а що як пошукати нашу Вежу в тому напрямку, куди летять газетні качки?
Фантос подивився чи немає в мокрій газеті телепрограми. А Міляга слідом за дівчатками заліз на лавку і подивився, скільки лишилося щастя у Горнятку Щастя.
— Коротше — справа до ночі, — сказав Домашек, — усе, що ви мені показали і розповіли цікаво. Дійсно, цікаво. І Пролітаючий Брус, і відлуння, і інші способи. Та, мабуть, ми не повинні надто довго розмірковувати, тому що Горнятко луснуло. Я думаю, що найкраща порада — це просто йти шукати Ельфелеву Вежу, як сказала Лямба.
— Це я так сказала, — заголосила Лякса.
— Ні, це я так сказала, — заволала Лямба.
— Будемо сподіватися, — не слухаючи нікого, сказав Домашек задумливо, — що Ельфелева Вежа сама нас знайде. Ми не можемо довго розмірковувати, тому, що Горнятко, на жаль, луснуло. Я лишаю вас удома, — звернувся Домашек і обвів усіх ельфів поглядом. — Я лишаю вас удома, а сам піду назустріч Ельфелевій Вежі. Єдине місце, де ви можете відчувати себе у безпеці — це мій дім.
— Тому, любі мої, — Домашек ще раз озирнув усіх своїх підопічних, — тому любі мої, ви будете ховатися в будинку, а я вас покину.
* * *
— Покинеш? Як покинеш? — здивувався Рембік.
— Ти нас кинеш? — спитав Фантос.
— Ні, — сказав Домашек, — я лишу вас удома, зачиню вас на ключ, візьму з собою Горнятко Щастя і подамся шукати Ельфелеву Вежу.
— Сам? — здивувався Рембік.
— А ти думаєш, якщо ми підемо разом з тобою чи з Фантосом, — сказав Домашек, — то дівчатка будуть у більшій безпеці? А може мені взяти з собою Пластинчатого?
Синюшник сховався за Сіму.
— Ясна річ, я піду один, — підсумував Домашек. — нічого зі мною не трапиться. І з вами нічого не станеться. У Горнятку лишилось ще трішечки щастя, по-перше, а по-друге, якщо його нести правильно, то там, у Горнятку, завжди буде крапелинка щастя. А якщо у Горнятку буде хоча б крапелька щастя, то я майже зовсім не ризикую, відправляючись на пошук Ельфелевої Вежі. Мені обов’язково пощастить.
— А ми? — спитали Лямба, Лякса та Ляпка, довірливо посміхаючись.
— І ви нічим не ризикуєте, — сказав Домашек. — Який би я був старший, якби не знав, що лишаю вас у безпеці. Я довго експериментував з різними предметами і дійшов висновку, що щастя ніколи не виливається з паперових пакетів. Тому я заздалегідь відшукав кілька десятків паперових пакетів і наповнив їх щастям із Горнятка. Думаю, на час моєї відсутності вам вистачить.
— А погуляти можна? — спитав Фантос. — Там на Річку з Поперечки такі дівчатка відпочивати приїхали.
Лямба та Лякса хихикнули.
— Які дівчатка? — обурився Рембік. — Сказано тобі тут чекати. Гратимеш зі мною в шахи.
— А я з ким? — заволав Міляга.
— А ти з Ляпкою.
Ляпка, що була вже задрімала, підхопилася, широко розкрила очі і заплескала в долоньки.
— А в що ми гратимемося? — спитала вона у Міляги.
— У киш звідси! — розсердився Міляга. — Я з дівчиськами не граю.
— А в скрині нишпорити можна? — спитали Лякса та Лямба.
— Можна, — відповів Домашек. — Тільки все назад поскладаєте.
— А мультики дивитися? — спитав Фантос.
— І мультики дивитися можна, тільки телевізор багато щастя жере, — сказав Домашек, — дивіться, щоб вистачило. А то будете тут у темряві сидіти.
— Ти ж сказав, що вдосталь щастя в пакетах! — здивувався Фантос. — Я б поклацав, може щось про мене покажуть.
— Повернуся, поклацаєте! — пообіцяв Домашек. — На телевізор ніякого щастя не настачиш.
Поки вони розмовляли, Домашек запаковував Горнятко Щастя в паперовий пакет. У нього лопався вже другий.
— А який у тебе план? — спитав у Домашека Рембік.
— Уздовж річки, — сказав Домашек. — уздовж річки й піду, як ми домовлялися. Річкою, вгору.
— А потім?
— А що потім? — здивувався Домашек. — Потім Ельфелеву Вежу знайду, старшим ельфам поклонюся, привіти передам і на життя трішечки поскаржусь. Старші ельфи Горнятко полагодять. Я погостюю та й додому. Тріснуте Горнятко для старших ельфів — дрібниці.
— Ми теж хочемо погостювати в старших ельфів, — запхинькали Лямба, Лякса та Ляпка. — Нам теж хочеться.
— Цитьте, — гримнув на них Домашек. — От я дорогу розвідаю, а потім усі разом сходимо. Може старші ельфи за нами який-небудь килим пришлють, самоліт. Не буду ж я тягти дівчисьок-ельфочок по купинам та горбам.
— А й справді, — сказав Рембік і потиснув Домашекові руку. — Ти йди, швидше і привіти там усім передавай.
Домашек загорнув пакетик у курточку і прилаштував його під пахвою.
— Ну, що? — мовив Домашек, — присядемо на доріжку.
Усі присіли й помовчали. Домашекові було шкода друзів, що лишалися: Рембіка, Мілягу, Фантоса, Сольвейг, Лямбу, Ляксу, Ляпку і Сіму з Синюшником. А ельфи тихенько бажали Домашеку щастя, і були готові віддати йому своє, припасене в паперових пакетах. Та всі знали, що чужого щастя Домашек не візьме. Врешті він зітхнув, встав і попрямував до виходу. Ельфи загомоніли йому вслід всілякі побажання. Лямба, Лякса та Ляпка запхинькали. У Пластинчатого теж змокло під очима. Міляга тримався мужньо, а Фантос урочисто. Домашек замкнув двері ззовні своїми ключами, поклав їх під східці, скинув Горнятко на плече і швидким кроком попрямував до річки.
Домашек давно з дому не виходив. Давно до річки не підходив. І був вражений тим, як розлилася річка. Так розлилася, що кінця краю не побачити. Домашек до звичного броду прийшов. А броду й нема. Як нема? А ніяк нема! Чому? Тому що! Може дощі пройшли, може джерела забили. Отже там, де звичайно Домашек на той бік переходив — глибоко. Пішов Домашек берегом, дивиться — мужики біля бережка льопаються. Не плавають і на берег не виходять. А так. Пірнуть і плещуться на мілководді. По груди в воді. Дивні якісь мужики. Для пляжників — холодно, час не той. Для рибалок — не те місце.
„Мабуть, — думає Домашек, — не прості це мужики. Мабуть це водяні мужики”.
„Дай-но, — думає Домашек, — спитаю, що сталося”.
Підійшов Домашек культурно до водяних мужиків, як він уміє. Ані бризок на воді не зробив. Ані билинка не ворухнулася. Людину б вони відразу помітили. Так він же не людина, а ельф. Підійшов Домашек як він уміє, та як гаркне у вухо:
— Здорово, мужики!
Водяні мужики так і присіли. З головою. Усі троє. Один — рудий, другий — лисий, третій — з вусами. Так і попадали. Може калюжок понароблювали. Тільки калюжок в річці не видно.
— Що це ти галас здійняв? — спитали мужики водяні виринаючи. — Люди справами зайняті, а ти ходиш, горлаєш? Що тобі потрібно? Вискочив, диви, ми тут ледь не того...
Домашек знітився.
— Перепрошую, — сказав Домашек, — звички кляті! Вибачте! Будь ласка!
Мужики пом’якшали.
— Ну, що тобі треба, — кажи та йди собі. А то ми тут ділом зайняті.
— А чим ви тут зайняті? — спитав Домашек. — Ви що, водяні?
— Ніякі ми не водяні, — відповіли мужики. — Водяні самі по собі плавають, гуляють. А ми тут працюємо. Бач? Аварія сталася. Підземній річці погуляти забажалося. От вона в нашу наземну і влилась. Усе залило. А нам, баламутним, лагодь! Будемо тут льопатися, доки не полагодимо, так що треба, кажи.
— Я Вежу шукаю, — сказав Домашек, і пакунок, в курточку загорнутий показав.
— Яку Вежу, — не зрозуміли мужики.
— Нашу, Ельфелеву, знайти не допоможете?
— Ну ти даєш! — сказав водяний мужик з вусами. — Ти б і нас про заслінки спитав, про дренаж з трубами. По водопровідній частині ми б тобі усе розповіли. А про Ельфелеву Вежу знати не можемо. Не знаємо, мужик. Вибач!
— А розлив великий? — спитав Домашек. Він почувався незручно.
— Еге ж, здоровенний, — відповів водяний мужик, той що рудий.
Домашек Баламутним кивнув і повернувся. Баламутні знову льопатися почали. Лагодити щось. А Домашек хусточку дістав, чоло витерти, а з хусточки у Домашека компас випав під воду. Пльох! І Баламутні ззаду: — Пльох! Пльох! Пльох!
Домашек нічого не помітив і нічого не почув. І далі пішов.
А з очеретів тихесенько відщепенець з Ельфіриної команди вискочив, за компасом пірнув, під водою намацав та й помчав кудись.
Домашек подивився на небо уважно і побачив де розлив звужується і знову русло річки починається. Знаєте чому на небо подивився? Якщо ельф на небо подивиться, то в небі такий ельф ніби відбиток землі бачить. Ви дивуєтесь чому ельфи відразу на небо не подивились, щоб Ельфелеву Вежу побачити? Тому, що. Тому, що віддзеркалення землі на небі, як у люстерці, такі самі розміри видимості мають. Якщо Ельфелева Вежа там за обрієм, за річкою, за камінцями? То дивись, не дивись, нічого не вгледиш. Тому, що її з землі не видно. І в люстерко її не видно. Тобто на небі. Ясненько? Отож.
Поправив Домашек Горнятко на плечах і пошльопав водою розливу в той бік, де в річці русло починалось. Бо це ж ельфін у воді плаває ніби риба, а звичайний ельф навпростець може ходити водою, ніби сушею. Ну майже, як сушею. Ніби піском чи снігом. Провалюється, щоправда, то по кісточки, то по коліно, а де й глибше. Але йде, а не пливе. Йде ельф ніби пісочком. Тому Домашек цей розлив пройшов, хоча й через силу, ледве ноги витягував. А по той бік річки за корінець учепився й виліз із води. Стрепенувся Домашек і думає: „Ось-ось стемніє. Не на березі ж мені ночувати. На березі страшно, русалки всілякі, водяні. Он скільки страшилок Рембік кожен раз про підводний світ розповідає, особливо коли пінки хильне.”
Коротше, забрався Домашек у самі хащі лісу, що стояв стіною понад річкою на тому боці. Вибрав місцинку на зразок галявинки з пеньочком. Домашек любив пеньочки. І тут вирішив заночувати. А поки возився, поки халабуду собі майстрував — стемніло. Зверху — місяць хмарами затягнутий, знизу — імла.
— Ні, — занепокоївся Домашек, — так не годиться, не треба нам темряви. Нам треба світло.
І заклинання пригадав на ясний місяць. Із Домашека заклинання ніби горох зі стручка вилущувалися. При будь-якій нагоді. Зробив Домашек заклинання великого кола місячного сяйва, щоб ні його, ні Горнятко на галявинці в глухому лісі видно не було. Потім дріб’язковим чаклуванням приворожив Домашек навколишніх світлячків, спорудив із цих світлячків холодне багаття. Достав Домашек із кишені курточки флягу з пінкою ялинового відвару. Дивиться на холодне багаття і пінку сьорбає. Ельфи страшенно полюбляють пінку з будь-яких продуктів. Можна сказати, що пінка, улюблений напій ельфів Поперечки. Домашек віддавав перевагу пінці ялинового відвару. Напився Домашек пінки, закусив холодним мухомором з-під дерева і щось у нього в голові помутніло. Так помутніло в голові у Домашека, ніби хтось навмисно на нього чари напустив. Пригадав Домашек скільки прикрощів на ельфів обрушилося.
„А раптом, — думає, — це епідемія. Раптом це не тільки на ельфів, а може це на всіх мешканців Поперечки та її околиць чари обрушились. Дивись, у баламутних річка продірявилась. От прийдуть раптом зараз із сірого сирого лісу бідолашні жителі і спитають жалібними голосами: „Домашеку, чи немає в тебе крапельки щастя?” — Що я їм відповім?”
Подумав Домашек, подумав і засунув Горнятко Щастя в купу торішнього листя. І побризкав зверху, щоб мало природніший вигляд. Дещо заспокоївся. Ледь-ледь заспокоївся і знову думає: „Якщо прийдуть все-таки місцеві сіромахи і спитають мене кволими голосами: „ Домашеку, а може є в тебе Горнятко Щастя?” — А я скажу — ні. А вони в мене спитають: „А що в купі торішнього листя зарите?” — Ой, знайдуть”, — злякався Домашек .
Вигріб він Горнятко Щастя із купи листя, заліз на дерево і в дупло його запхав. Запхав Горнятко в дупло, а сам думає: „От прийдуть зараз нещасні місцеві жителі й спитають: „Що, Домашеку, чи немає в тебе зайвої краплиночки щастя?” — А я їм відповім: Ясна річ — нема! А вони спитають: „ А що у тебе в купі листя?” — А я купу листя розгребу й скажу: нічого! А вони спитають: „А що ти в дупло на дереві запхав?” — Знайдуть! — гарячково міркував Домашек.
Витяг Горнятко з дупла і в калюжі його притопив. Майже непомітно. Тільки за фляжкою потягся, думка його ошелешила: „ А раптом вони все одно з’являться, місцеві сердеги, з’являться й спитають: „Домашеку, нам так не щастить, у нас суцільні проблеми чи нема в тебе хоча б крапелиночки щастя?” А я відповім: „Нема!” — думає Домашек. — „ А що в тебе в листя зарите?” А я скажу: „Нічого!” „А що ти в дупло запхав?” А я скажу: „Нічого!” „А що в тебе в калюжці притоплене?” — Знайдуть!” — гірко подумав Домашек.
Витяг він Горнятко Щастя з калюжі, здув світлячків і пішов переховувати. Сів Домашек на пеньочок, дунув, плюнув, глянув і задумався: „ Ну, діла! А коли все ж таки ці жителі з’являться і попросять крапельку щастя? Що я їм скажу? А я їм скажу: „Нема!” — повеселів Домашек. — А вони в мене спитають: „ А в листі, що зарите?” А я скажу: „А нічого!” „А в дуплі, що сховане?” А я скажу: „А нічого!” „А в калюжі, що притоплене?” Я скажу: „А нічого не притоплене!” А під пеньочком що закопане?” — А це вже цілковиті брехні, — розвеселився Домашек. — Нічого в мене під пеньочком не закопане”.
І став як укопаний. Хто? Домашек! А чого він став? А тому, що забув, куди Горнятко Щастя сховав. Став і стоїть наче дурник.
Яка вже тут пінка, який відпочинок? Домашек своє Горнятко Щастя по галявинці до ранку розшукував. І ніхто до нього не підходив. Ніякі бідолашні місцеві жителі. Отож доки Домашек своє Горнятко шукав — розвиднілося. І тут Домашек Горнятко побачив. Виявляється, Домашек його і не ховав зовсім. Домашек виявляється ще напочатку, коли заклинання творив, він його так змінив, що Горнятко просто невидиме було під місячним сяйвом. Тому, коли Домашек місяць запустив без хмарок, Горнятко при місяці не виднише було. Таки заморочив Домашек сам себе. Тому що Горнятко на пеньочку стояло. На видноті. Підхопив він Горнятко Щастя, обнімає, цілує, хвалить. Як добре, що він його знайшов. Зібрав він все розкидане листячко, вирівняв ямку, подув на воду, тричі навколо пеньочку обійшов. Місце на галявинці, де ночував Домашек, стало таким, як і до його приходу. Втомлений, але радісний Домашек лишив галявину, міцно притискаючи Горнятко до грудей. Кинувши погляд у небо, Домашек вибрав собі маршрут, не той, котрим ішов напередодні. Обридло Домашеку шльопати по калюжам. Вирішив Домашек, що пробиратися через коріння, гілля та дрючки набагато зручніше. Але тільки Домашек минув Велике Коло, котре він за допомогою заклинання місячного сяйва намалював учора, його ніби щось кольнуло. Ніби там, у будиночку на Поперечці, або там, в дорозі. Домашеку раптом привиділося, а може він просто відчув, що неподалік спалахнули ті самі жовті рисячі очі. Сліпуче спалахнули, мовби побачивши його. На мить погляд жовтих рисячих очей сфокусувався на Горняткові Щастя у Домашека під пахвою. Потім погляд згас, наче з перестороги, що його помітили. Лише щось зашарудило навкруги. Шарудіння то віддалялося то наближалося
Але Домашек мужньо вирішив не звертати на те страхіття уваги списуючи свій переляк на нічну метушню та втому. Він бадьоро продирався крізь прибережні хащі. Та оскільки Домашек все таки був ельфом, а не ведмедиком-клишоногим, то ніяких незручностей мешканцям кущів не завдавав. Спритно оминаючи гнізда, пташенят та звірячі стежки. І не завдаючи їм ніяких збитків. Ельфи з Поперечки не любили наживати собі ворогів. Але з косогорчику, зверху, раптом посипалися купи каміння вперемішку з гіллям, сміттям та землею. Домашек прикипів до землі. Прямо перед ним зненацька виросла стіна із гілля, каменюк та піску. А ліворуч крізь зелене листя Домашек раптом побачив якийсь паркан зеленого кольору. Може тому, він не одразу кинувся у вічі. Домашек розхилив гілля. Паркан виявився дуже високим. Зверху його обплутувала нитка колючого дроту. А за дротом нічого не було видно. Крізь паркан теж нічого не було видно, крім хвіртки. Домашек сіпнув за ручку. Хвіртка виявилась незамкнутою. Вона негайно подалась. Ельф подивився на купу сміття, що заважала йому йти, і не гаючи часу, ступив у сторону хвіртки. Тільки Домашек ступив у хвірточку, як перед ним виникла Ельфелева Вежа. Яскрава, гарна, домашня. На мить завмерши від щастя, Домашек кинувся до Ельфелевої Вежі, притискаючи до грудей Горнятко Щастя, злетів східцями: одна, дві, три, чотири, п’ять, шість, сім. І… Нога Домашека зависла в повітрі. Домашек не став на восьму сходинку. Нога Домашека зависла в повітрі. Сходинок у Ельфелевої Вежі не могло бути вісім. Домашек не став на восьму сходинку. Він раптом остовпів.
— Ой, — злякався Домашек, — а де ж цегляна доріжка, де ж трояндові кущі? Сім трояндових кущів біля входу? Де рів, де місток через рів, де оббиті залізом двері.
Нічого цього не було й близько. Була тільки Вежа, і вели до неї десять сходинок. А мало бути сім. Сім сходинок Ельфелевої Вежі. І Домашек з завислою ногою і Горнятком Щастя, притиснутим до грудей відчув себе раптом балансуючим на канаті. Виявилося, що він і стояв на канаті. Точніше на дощечці, над проваллям. Міражі Вежі розсіялись, і Вежа зникла разом з парканом, а замість Вежі внизу, відкрився глибокий крутояр з гострим камінням на дні і дошка на котрій балансував Домашек. А внизу, в яру, стояла нахабно посміхаючись і узявшися під боки Ельфіра. Еге ж! Ельфра! Зовсім не шкідлива, на думку Домашека нечисть з Поперечки. Ельфіра, від якої Домашек ніколи не чекав ніяких неприємностей. Чиї витівки він завжди вважав досить безневинними.
Ельвіра дивилась на Домашека жовтими очима рисі з-під довгого козирка бейсболки. Обабіч Ельфіри біснувалася компанія відщепенців із Поперечки.
— Зараз буде трішечки боляче, — пообіцяла Ельвіра.
Відщепенці навколо Ельфіри образливо зареготали. А вона почала розминати пальці, приготувавшись вихопити у падаючого Домашека Горнятку Щастя. Та Домашек не рухнув. Він одчайдушно балансував на деревині навислій над проваллям. Деревинка під Домашеком розгойдувалася все сильніше. Ельфіра неприємно посміхнулася.
— Допоможіть! — заволав ельф Домашек. І дощечка під ним затріпотіла.
Домашек вчепився в Горнятко. Не було б щастя, та нещастя допомогло. Усе щастя, що лишилося в Горнятку вихлюпнулося на Домашека і стався щасливий випадок. Зненацька з-за хмари вилетів на баскому драконі красивий сивобородий старший ельф у кепці в чорно-білу смужку. Чорно-білий шарф майорів у нього за спиною ніби прапор. Метнувши полум’яну стрілу в перелякану Ельфіру, старший ельф на своєму смугастому чорно-білому Драконі підлетів до Домашека й підхопив його під пахви. Ноги Домашека теліпалися в повітрі, він посміхався...
За хвилину дракон завис над галявиною, сивобородий ельф м’яко поставив Домашека на рівну поверхню і сам стрибнув на землю. Дракон опустився ліворуч і почав обдирати кущі бузку та чвакати. Старший ельф поплескав сторопілого Домашека по плечу. Домашек продовжував бережно притискати до грудей Горнятко Щастя.
— Ну-ну, — мовив старший ельф і підштовхнув Домашека, — Годі вже, заспокойся.
Домашек зробив негнучкими ногами мах, другий, а потім раптом розплакався.
— Не розпускай нюні! — Старший ельф вийняв хустинку в чорно-білу смужку і подав її Домашеку.
Схлипуючи й утираючи соплі, Домашек розказав усе. І подав старшому ельфові Горнятко Щастя. Старший ельф узяв із рук Домашека Горнятко, оглянув його, провів пальцями по тріщинці і знизав плечима.
— Пусте, нічого страшного. Зараз полетимо на Поперечку, дорогою десь наберемо глини без кісточок.
— Глини без кісточок? — здивувався Домашек. Він і не підозрював, що шпаринки в Горнятку Щастя можна лікувати глиною без кісточок.
— Ти дуже маленький старший ельф, — привітно посміхнувся сивобородий і поплескав по чорно-білій сумці через плече, — я залишу тобі деякі книги...
— А що буде з Ельфірою? — поцікавився Домашек, згадуючи недавні події.
— З Ельфірою? — знизав плечима Старший Ельф. — Ельфіра створила чудовий міраж. І я вважаю з чиєюсь допомогою. І знаєш, — засміявся Старший ельф лукаво, — нічого з нею не станеться. Нехай вона поживе, як справжня ельфочка. Адже вона мріє стати королевою ельфів. Сьогодні їй пощастило — я вдосконалив її міражі. Нині її міражі геть — чисто як справжня Вежа Ельфів. Ельфелева Вежа. Я гадаю Ельфірі приємно буде в ній пожити. Та колись вона покине цю Вежу, щоб поцупити Горнятко Щастя. Та тільки-но вона збереться її полишити — ця Вежа ніколи не прийме її назад. Хіба що в компанії з ельфом.
Старший ельф засміявся, пов’язав на рукав чорно-білу хустинку, якою утирався Домашек, і свиснув Дракону. Дракон відвалився від бузку, почалапавши у їхній бік і незабаром вони відлетіли.
Дорогою Старший ельф назбирав свіжої грушевої смоли і на льоту, неподалік від Букінгемського Палацу, де мешкав Бука, став обмазувати Горнятко, щось мугикаючи.
— Он вона яка, — глина без кісточок, — думав Домашек. Вони летіли неквапно, але той шлях, який Домашек долав півтори дні у смугастого Дракона не зайняв і двадцяти хвилин.
Невдовзі вони були над Поперечкою.
— Отам, — вказав на будиночок Домашек.
Чорно-білий Дракон плавно спустився. Поки Старший ельф знімав з Дракона чорно-біле сідло, Домашек помчав до будиночку, дістав ключ, відчинив двері. А там...
У будинку нікого не було. Ні Рембіка, ні Міляги, ні Фантоса, ні Сольвейг, ні Лямби, Ляпки та Лякси, ані Сіми з Синюшником.
... Це тому, що всі розташувалися у внутрішньому дворику-патіо. Всі грали в пісочниці — сміючись, будували якусь піщану Вежу.
Забачивши Домашека та сивобородого старшого ельфа, всі ельфи з Поперчки почали галасувати, верещати, сміятися і навіть реготати та наввипередки розповідати, розпитувати, обніматися й співати. А потім усі обступили Горнятко.
„А я знаю, чому тріснуло Горнятко Щастя”, — подумала Сольвейг.
ID:
218345
Рубрика: Проза
дата надходження: 26.10.2010 17:58:17
© дата внесення змiн: 26.10.2010 17:58:17
автор: Птицын Анатолий
Вкажіть причину вашої скарги
|
