На жаль, ми вже не ті, хто, слухаючи казки Андерсена та інших відомих на весь світ казкарів віримо, що таке життя,яке вони описують, можливе. Виросли і змінили казкарів. Це не старенькі дідусі, з приємним, заспокійливим голосом, що сидить в кріслі-качалці біля каміну. Вони перетворились на самовпевнених хлопчиків, які, користуючись тим, що їм дала природа, міняють дівчат, як рукавички. Ми це знаємо. Проте все рівно віримо, коли клянуться, що саме ми - їхнє єдине справжнє кохання і більш ніхто їм не потрібно. Образливо. ОСобливо,коли відчуваєш,що тебе тупо використали і викинули на смітник, як ляльку, якій на зміну купилу нову і вона тепер улюблена. А ти... Ти нікому не потрібна. Сама встаєш, приводиш себе до ладу. Збираєш по частинах. А тоді...Тоді ти знову натрапляєш на чергового ляльковода, який обіцяє ще правдивіше, обіймає ще міцніше, цілує ще пристрастніше... І ти забуваєш про все, що було до цього. І знову віриш. І так продовжується довго. Інколи - тривалістю в життя. Але чи варто? Можливо, краще змінити своє життя? Я не пропоную самим стати ляльководами, хоча такий спосіб подолання даної проблеми досить поширений у наш час. Просто не варто вбачати в кожному "принці" саме свого. Можливо, краще інколи спустити планку і подивитись на "свинопаса"? Хто знає, чим закінчиться ТАКА казка? Часто саме вони з щасливим кінцем. Тому подумай. Це не боляче. А ось черговий раз збирати себе на смітнику, мабуть, не дуже приємно.
