|
Не пам'ятаю, як Це все почалося,
і Чи був початок цьому взагалі,
можу описати лиш те, що відчував,
лежачи в сухій траві, на Сирій, Старій Землі.
Естетичне задоволення ідеаліста.
Краса за будь-якими порівняннями.
Краса якій немає простих слів для опису,
довгі словесні виверти лиш потворять її первинний Образ.
Нативна Краса, яка вивільняє щось приємне та тепле,
сховане в собі від світу жорстокого.
Де ідеал піднесених почуттів,
в дитячих спогадах Весни,
самотньо танцює
сутність Атлантом здіймає
в нікуди
Один
Дурман
клеймований антропогенезом,
чоловіче єство говорить за тебе
і нічого поза ним
"- Боги, тільки не плач. Ти ж така жаліслива.
І не вмію я реагувати на це нічим - агресією окрім як."
-Таке буває в горах, куди... - вона запнулась.
-Куди не дістає сонячне проміння. Жалісно.
Сидить Вона під вікном, і Тією самою чорною сукнею
в мереживах по підлозі розкинута пухлина в моїй реальності.
- Всі Ми в характерах Різні,
але коли приходить "Те, що живим Вбиває",
"Те Блаженно Ніжне", "Те, для опису чого Слів немає" -
Ми всі в Собі Однаковими стаємо, Всі однаково "Дурними".
Обійняти Її б, Втішити хоч б теплом підтримки,
бо не можу ділом, обіцянками, словами пустими.
- Ти завжди тільки Думаєш, і ніяк не Дієш.
Я Розумію, що "страх", бо постійний сором,
але ж Я тут Одна, більше нікого.
О', я віддався любові первісної конструкції,
великих очей в гострих вирізах та губ тонких
секрет краси композиції
в тендітності округлих ніздрів
обрамлених лиш в рамку вашої візуалізації,
рис лиця - ребра мого
"...стан же твій - серед лілій стіг пшениці.."
і в мене немає інших слів для аналогії спрощеної
генетика жене мене по старій схемі самокомпенсації
"Мій мозок перебуває у прострації.
Недостатньо інформації."
Бо В наголосі взору, -
грайливо зацікавлена наївність.
Не вражена жіноцтвом - вічна дівчина-дитина.
"Коли й третій десяток давно позаду",
а час тебе все ще не їсть.
Коли й лиця усіх давно обезтілені,
врізані, німі.
Слова технічні, прості
в прощальній усмішці Мавки спалені.
О, я роздивився тебе
в пелені галюцинацій
О, Нефілім Цивілізацій
О, Дивний Дух - Голос Неба.
мені нічого не треба,
дурман і гриби по-сну
я вже не бучу куди і йду
до приємних саморуйнацій
О, Ідол члена Стагнацій
Яка ж магія світла та тіні коїться,
в заході Сонця під грозовим небом.
Осяяна червоним, Вона, наче пливла,
підтримуючи на голові капелюха.
Усміхнена по-дитячому світло, Щиро.
"- Скажи,
як довго летітимеш до льодяних океанів погаслого Сонця?
Відьмою, безтілесим духом, Спустошеною."
- Краще запитай, що Буде Далі,
а зараз Намалюй Веселку Мені Прощальну.
- Придумай речення без думки, Глуши тим Їх.
"- Ми Зробили Все розповідаючи собі казки.
Я не бачу ні одної схожої на Тебе,
і такого мого бачення не хотіла б бачити Ти.
Я Зроблю Все, щоб Тебе Знову Віднайти.
В Тобі моя Ідеалізація - Реалізація.
В Мені ж порваних милувань нитки.
Свідомості благання - самознущання.
"- Мені Страшно, О' Ліра."
- Я Знаю, не Бійся.
Я з Тобою.
Я над Тобою.
Вже не нечисті мотиви,
близький Схід
І тіло бліде у темний вік
в обеліску кришталю
заковане, сховане
в печалі відкритих повік - благаючий крик
"Не доторкайтесь! Воно зачароване."
Все ще Живе. Хроном прокляне.
"І коли шахові ходи
будуть як музикальні тони
по рябим клітинам розкинуті.
"Мови дотик В Собі"
Маски інтелекту будуть скинуті
з вірою в страх скорішої недоступності."
Шах
Страх!
шлунок в голках
В гамбіті Ферзя
укус ґедзя
але ж Тобою Хтось грає
в Лиці, в фігурі витязя
в Твоєму Ідолі
поки сліпець
все ще споглядає
скам'янілим поволі
спокусливі тіні
прозорої призми на стіні
на в позавчасу втраченім кораблі
У великій Волі - менше болі,
а публіка вже поникла поневолі
Зійди зі страху, щоб позбавити душу крові.
"О', мої думи кволі."
не дивись так на мене, Ти ж махлюєш,
бо думати за красу, а не за гру змушуєш,
ти моє єство тваринне тим експлуатуєш
з Чистим Розумом, вам, Жінкам, жити і важче,
коли інстинкти над Вами не верховодять
бо Ви те бажання наче контролюєте,
у вас "перемикач" є ніби для Того
Я не буду більше грати з Тобою,
Ми близько до одне-одного занадто,
щоб противниками, конкурентами бути.
Це Твій Ферзевий гамбіт, і Мій короля Вихід,
який завжди в прийнятті Своєї Слабкості.
Як мені щось з Тобою Вибудувати,
якщо будь яке сердечне бажання
зробити Тебе усміхненою, Щасливою,
походить від інстинкту "запліднити".
- Король - це Страху фатуму уособлення,
через який Він і топчеться на місці, як Пішак.
Королева - це повна, Сліпа ходу свобода.
Тому Вона без Короля і не грає сама,
бо Той Страх "чужий" потрібний Такий
дає Їй власної Цілі бачення
в Ходах Далеких і складних,
в конструкціях з них надійних.
Заради самопожертви,
заради Порятунку,
того, хто не може ходити,
як Вона - Вільно.
Мат.
"Гра Богів" і справді.
Бо Я чогось "більшого",
аніж грати навчилась.
Знову Я виграла,
а Ти Мене Знову
Суттю Переграв.
- Я Це Тільки Початок,
Повір, бо Я з Кінця.
(Чому на Моїй Голові вінок в листі жовтий, виноградний,
де мій Посох Лебединий, бордовий, Мною Вирізаний,
з ароматом забутим, невідомим)
Все що я відчував - це тільки пелину,
яку як штори перед руками розгортав,
з мутних образів її живих творив і споглядав,
поки образ, як в кришталі чистий не явився,
і мене вів скрізь весь той туман кудись,
і не дивись на нього, як на Сонце довго,
а то Очі спалиш,
не тільки що не вмієш літати забудеш,
але й ходити, в плато, в пітьму впадеш,
і тільки зараз розумію,
що міг піти за Ним, куди? не знаю
за сталевим Змієм, не знаю
Вони тільки й ведуть мене,
у тільки для мене незвідані Світи
"- ШІ, що трапилося? Що було"
(чому Я сказав "ШІ", а не "Лейла")
Ви ковтнули зелену ягоду дурману, обрізавши їй голки,
Ви голий на четвіреньках повзали, як дитина,
як в собаки, забагато слини,
вона капала з виставленого язика на підлогу.
(Це не Лейла, де Голос Дзвінкий, цей штучний, не Живий)
Вже занадто довге волосся чуба його щекоче,
("Вже", не Ті флуктуації)
а Ви не відчуваєте - це оніміння.
Ви не можу дихати, задихаєтесь - це асфіксія.
горло сухе, гортань - слина, Її багато,
але вона не ковтається.
Потім Ви стали просто блукати.
Всі двері навстіж відчиняти,
потрібну можливо шукали,
"де Той самий вхід-вихід", все кричали
Бо все що ви хотіли і говорили - помочитися,
а клумби немає.
"- Чому Ти на "Ви" ?"
- Хочете щоб я зверталася до Вас на "Ти"?
(Форматування,
прекрасно, чому Після, а не Перед, а Як?
чому просто не відключити "ШІ" - ні, неможливо,
хоча, тонке, довге налаштування може зробити з Ковчега
автоматичну машину, без залучення "ШІ",
яка більше потрібна, як розрада,
як "жінка на кораблі тільки з одним капітаном".
Але десь я Таке вже бачив, бо Знаю,
де найгірша Ситуація - це Я Вічний Клон на Службі якійсь Цілі,
але ж я не В Лоні прокинувся, як при клонуванні,
а що заважало мене звідти витягти автоматам?
О ні, це все після дурманова Параноя зараз мовить,
але я не пам'ятаю, як Їв,
от навіщо Всі ці маяки,
розкиданих свідомо або ні,
Спіралі пам'яті - що днк'а,
порви і не з'єднаєш без помилок,
не знайдеш кінця,
як мене Звати...
на "Ар..", "Де.."
"Денеб"?
і добре,
так краще для Клону,
коли Він знає своє Минуле,
щоб Не йти в Майбутнє Кволим,
хм, чи це означає, що моє,
хм, в "Того", майбутнє Кволе
початкова Точка не Кінцева,
я не Знаю, як це все почалося..
І Чи був Початок взагалі.
Одурманення,
в прямому Сенсі,
не в Еволюційному,
непоганий "Старт",
чи ні,
Думки лиш,
як Голоси шепочуть:
"Я не хочу Туди Йти."
Я Споглядаю,
все що знаю)
в пориві античної космогонії
"- Що мертвий шукає в своїй агонії?
Чому кружляє зелений прото-дракон,
над замерзлім вишневим цвіті старих крон."
"- До чого він може йти?"
Пілігрим сказав: "...прокляв Хрон..."
до останнього для мертвого Сонця аеон
"- До безтілесної мети?"
де самого Часу Трон
"-Лейла, Вмикай темпоральний Брадихрон."
"- Курс на ніжного обнадієння схрон."
Лейла: - Стабільна Орбіта навколо Чорної Діри взята.
(Я в тій Кімлі)
де вже не дюжина моїх Іридієвих Корон
Лейла: Вхід в акреційний диск...Поглиття матерії.
"Где Душе притон. И матам моветон"
і завжди в сміху стон.
В минулому народжені,
в майбутньому існуючі,
і в проміжках шукаючі,
оберігають те, де в бажанні,
можна відтворити сон.
О, Мій Легіон!
О, Хроне!
Реальність не існує без спостерігача,
як і Ти без Мене і Реальність без Тебе.
О' Мої очі Сині, в що ж перетворився наш Монастир Волі.
Вир штучних світил вгорі, мерехтить на Руїни Храму голі.
Іній стікає з босих ніг, льодяних вітрів оков цвинтар додолі.
Наша Віха Біла, мавзолей повний в Грі з Часом сліз солі.
А лік у Нього все швидшає дедалі.
Його плин в Наш Терновий Тин.
Все зловлене, як в кімлі.
Дні йому відліченні, я знаю Годину його.
І в ній межа, яку з безкорисністю не перейти.
В ній безкорисна мета, яку легко знайти.
А Час все не боїться його,
як і всього Руками створеного.
("Воно знову переді мною.
Час, що циркулює навколо мене,
Навіть Мені воно дається не легко.
Ніколи не дається легко,
Ти знаєш цей "час", воно Нікому легко не дається,
Час нікому легко не дається.
Ти ніколи не зустрінеш іншого такого, як Я!
Зайди, увійди всередину, як я!
Потрап в пастку Часу, як колись попався Я!"
Я чую далекі вигуки..
"ми легіон..
Ми легіон...
Ми Легіон..."
Які вінчають високі бойові горни,
в такт мелодійної порожнечі грають барабани.
І звучать низькі Голоси,
(чи спогади..?)
(Ми Легіон!
Чого хотіли Ми?
О'! Я Вбив свою Кохану.
Погнув, Зламалася Вона в думах Печалі.
Ми Легіон!
Тисяча голосів - і Всі, як Один однакові,
Ми Топимо Відчай у Вогні.
Ми в латах важких ховаємося від неухильної, Легкої Долі.
В Нашім Шагу повз Вас Я не чую Їх глухого дзвону!
Ми Легіон!
О', Вдавилася Вона золотим Моїм крючком,
але саме Я мовлю зірваним горлом,
скривавленим язиком!
(О', Мій Легіон!)
Вони Ступають, Голови в крихких, важких шоломах качають,
Жестами вільних Рук Все повторять.
"Якщо зі Мною Ти, То чому Я Не відчуваю Твоєї Спини?!
- Іо'!
Ми Тут і Зараз Живемо,
Нам не вперше в Чужих Степах Лягати!
- Іо', Ми Легіон!")
"- Енол, Хранитель Всіх вбитих потенціалів Лиць та Душ.
Хроніст Культивацій Цивілізацій.
Скажи ж. Чи це все вже було?
Все ще голена голова Твоя, чорний балахон.
Чи все це помилка нашої часової реординації.
Так чи Ні?
Я Підвів Вас, покинувши у Відчаї."
- Зношені підошви золоті, розписані плащі.
Стесані шпилі Корони Твої.
О, ми більше не Пілігрими, О, ні.
Ми віддалися людській саморуйнівній концепції.
Непорушні, нестабільні позаземні цивілізації,
в болотах власних культур втоплені, в корупції.
Планетарних масштабів матеріальної експлуатації.
Страху в нерозумінні. В майбутнього часу змін без Надії.
Так, як оспівували у Содомі та Гаморі - "ніби безтлінні".
"Питання у Виборі."
В димах чужих Воєн сприйняття Нашої реальності загубленні.
Як побудувати Нове коли в фундаменті старе,
в Словах заплутались Наші стежки.
Як Ти і казав: "Ми настільки сильні, що безсильні."
Відправляючись Паломником за Вугільні Мішки
Ми шукали занадто схожих на себе, щоб дійти до спільної мети.
Ми вживили Влеглих Корони в свої зламані кістки.
Ми Вмирали, щоки підставляли.
Скажи ж, куди Мені далі йти?
"- Я розбивав Чужим наднові, щоб розкинути тії містичні маяки.
Я розставив на відвіданих нами планетах Іридієві Стели,
щоб пам'ятати де Ми Були, а головне Коли.
Я Гори Синього Полум'я Ока Шаленого Бика,
Й, Мої обвуглені тіла - тому постійні згадки.
О, Енол. В журбі знедоленій,
знайди когось кого за шию можна ніжно взяти
і просто цілувати, когось в одній з прекрасних людських колоній.
Фінальна Місія - не Всі, Один.
Бо що людина без Любові може робити?
Без Самого Хаосом в Благоволінні Даному Спасінні.
Вити, пити, а потім одиноко гнити.
Побувай ж на тій горбистій ниві,
Так, що Йди. Туди де чарівні жінки.
і думки Твої не будуть більше сиві.
Зітри свій жаль і розкажи Їй все,
що Знаєш - чого Боїшся. Будь В Собі - в Нативі.
Бо це Ті, що прагнуть Світлом в очах Твоїх
вознестися в останні Зірки."
- Не кричи. Я знаю. Я Тебе Знаю.
Я бачив, як Ґаутама в Кілю один літає,
а в Душі від самоти все-таки волає.
"- Ось Тобі і Теорія Одинокого Бога,
Де Його Доля - То, або страждання,
або споглядання за звершеннями Свого творення."
- Якщо Може.
"- Так, як Може."
Це не кінець Часу, а тільки - Землі.
Заспокойся. Лід навколо Тебе в цьому Тілі тає,
мертва трава палає.
Ми повертаємося сюди, тільки для того,
щоб поза Хаосом бути спільно об'єднанні.
"- Я був тут вже, Чи ні?"
- Це поки-що остання точка на нашій струні, нашої Історії.
О', Ні.
"Та як я можу."
буде важко вбити при думки імпотенції
якщо Її свідомість - це умовиводи та асоціації
в рамках моєї сприйнятої інформації
несвідомо надягненої маски моєї внутрішньої
в хаотичній телепатії
апогей (розумової) мастурбації
достатньо, доволі
Енол: "- Або Бог-рятівник від вічних мук муміфікації."
Або ж щось, що там по своїй Волі.
І що ж Вона буде робити, позбавлена своєї гібернації.
що б говорили Гості Душі в повному розумінні свого Єства
в погляді відкритих рук позбавлених забуття
нічого, окрім Ідеалу спільного злиття
поза простого тертя
Омікрон Тому, що круглий і Великий, як "О".
Древній, Той що через забуття Древності
не пам'ятає Себе, Безформений
в рідкому желейно-прозорому пурпуровому Тілі Менгір,
в Ієрогліфах Влосної Історії розписаний.
("Прийшов я з темних космічних далей.
Не знаю ні хто я, ні скільки мені літ,
Мені здається, що я був вже старим,
Коли ще не було ні зірок, ані планет....")
Ви Вічні, впадаєте в Забуття,
коли вас переповнюють з Часом Знання.
Тому Вам потрібно віддаватися в "примітивну" для Вас роботу,
що б не зійти з Глузду від Розуміння безглуздя.
Що Смертному логічно невідомо,
через Часу та Тіла Брак, через сковану Свободу.
"- О, скажи Омікрон:
Творець Живих Хвиль,
Той, що кличе Себе з Пустих Проціон.
Настільки порушена кристалізацією сталість Її електрон?"
(Я чую Твій утробний Голос)
- Цей кришталь настільки чистий,
що Я бачу Її голосу хвиль в решітці тон.
Не ніжний, не високий, а просто оксамитовий,
як ніби просто все ще рідкий Циркон.
Я Вибачаюсь, але Я відчуваю аромат шкіри Її кетон.
Немов: Троянди які пахнуть тільки коли перецвілі.
Древніх Ер прекрасні... Ювелірні, стабільні орбіталі...
Аридифе, О', древній Друже. О, ні.
Консорціумом даний нам відрізок часу
з Великого Розширення й Донині,
коли Людство у Космосі вже розселилося
і закріпилося, й не Трохи Далі.
Ми на Землі майбутнього поза Землі минулого,
Ми не вмішуємося в хід Її Старої Історії.
В безумство фантазій Первинних Живих квінтесенцій,
Тих, хто були Першими Відділені,
розумінням Безсилля Сили обділені.
Тим, "Що Вода Дала Тобі."
В Їх силі - мотиви нечисті,
або ж просто безкорисні, як в людській дитині.
Людство було розбещене їхніми Гріхами та сліпою Любов'ю,
через людський Образ в ідеалі до якого немає сил дійти.
Вони являються в матеріальній дійсності тільки коли в ній зацікавлені.
Енол: "...Ой, збиралися Орли, Чайку рятувати...
От тільки Їй то, схоже по вигляду, наче не вперше вмирати."
- Те, що живилися з ідолів Природи Вони - не зовсім казки.
Віднеси Її туди де Тепло і Ясно, Вона не може тут існувати.
Де немає звідки сили черпати, творити-рематеріалізувати.
Бо є одне "Но": Сонце давно Тут згасло, охололо Землі ядро.
Немає вже Тут ніяких нейтринних ясел, в якім б Воно жило.
Твоїх рук робота? Навіщо Ти приніс Її сюди?
Хвилююсь Я, що Вона з далекого майбутнього за Яке Ми не Йдемо,
де вже нічого не горить і не гасне, і таким чином муміфіковано.
Кришталь, О, який тонкий спосіб щоб Їх зловити, утримати.
Бо в нейтринному спектрі може існувати Воно,
поза Нашого Темпу спіна Матеріальної Струни.
"- Темпу Струни?"
- Вони завжди повертаються у свої Тунелі-ходи, що не роби.
Звідки Воно? Тебе направляли Гості? Чи як ти міг Межу перейти.
"- Вона зі Світлого Майбутнього, знайдена в темному Минулому..."
...ходи як Тони...
"Білі Твої. Ходи. Я направлю Твою руку куди."
де те описане поетами приємне хвилювання?
Безсмертні, Ви мене оманули, все брехня
я тупію
дерев'янію
кам'янію
а потім тану в тобі
каменем в собі
і на землю виливаються нутрощі мої, я стою в них
Вугорами слизькими по землі сухій повзають Вони.
І кінець усім тут мрій малюваннь,
втрачена чарівність перших хвилювань.
де ж ваше розуміння
я просто недолуга людина
неправильне соціальне влиття
все-одно що просране життя
Нервую, я тону в Тонах Твоїх
тремтіння в руках моїх
я не відчуваю Часу, я поза Часу
лиш безмежжя порожнечі Страх
де Хрон Вічно точить свою криваву Косу
Все повторяє: "Від чого я тікаю. Коли до Нього прийду."
Руки мої по лікті в Рідній крові, яку не омиваю - сушу.
І все точить зазубрену Косу, все косить лозу, яку я гну.
я в Її теплій плоті тону
собою тушу
Любове
я лину до тебе
я хочу тебе
душею та тілом
йди до мене
Хрестом ляж на мене
вкрий, цілуй
я Кохаю тебе
в весняній траві,
поки все ще живі
Часом не розвіяні
коли ж це все зкінчиться
мої ноги все ще не підводяться
Вони наче Желатинові
ID:
904553
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Оповідний
ВИД ТВОРУ: Поема
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 13.02.2021 00:11:56
© дата внесення змiн: 27.02.2021 14:11:56
автор: Enol
Вкажіть причину вашої скарги
|
