Як то ти вмієш мій смуток безмежний
дотиком легким розсіяти вмить.
І цілувати заплакані вежі,
чути, як радість крізь біль гомонить.
І я до тебе – неначе до сонця
зранену душу в долоні несу.
Ти посміхаєшся. Скучив. Віконце
навстіж. Чекатиму, доки засну.
Та й уві сні не зостанусь самотня.
Як то ти вмієш сміятися – я
навіть сама забуваю турботи,
срібними дзвонами лину. Тремтять
проміні-руки від радощів – чути
голос упевнений, що все гаразд
буде у нас. Як то ти, любий,
вмієш долати і простір, і час,
й те, що безвір’ям приреченим зветься –
чорную хмару моєї туги.
Як то ти вмієш розірване серце
словом простим – зберегти
