Коли думки печуть тебе вогнем,
І сил немає більш в собі тримати,
Відкрий замки душевних казематів,
Пусти на волю благосним дощем.
Нехай проллються віршем на папір,
На моніторі виплетуть морзянку,
Лиш випустивши Музу-полонянку,
Сам вільним станеш у ту мить, повір.
А як слухняно виконавши роль,
Натомлено прихилиться до клавіш,
Спитай тихенько: «Ти ще мною мариш?»,
Щоб знов почути: «Звісно, мій герой».
Лиш не зізнайся, що її – сатрап,
Який тримає вічно в чорнім тілі,
Нехай повірить у великі цілі,
Ідеєю красивою приваб.
Хай думає, що ти її звільнив
Із лап дракона, вирвав з пащі лева,
І що для тебе - справжня королева -
Сама засіє всі рядки для жнив,
Палкі та влучні випестить слова,
Навчить їх мові, виведе у люди,
Та не надійся, що так вічно буде,
Допоки лиш в серцях любов жива.
і вчити чого, і навчити чого. а рима та – неправильна, бо після наголошеного "а" закінчення неідентичні. для таких рим понавигадували цілу термінологію – не полінувалися ж! і все для того, щоб дати поетам право лінуватися