Зупини мене, благаю, зупини!
Бігти вже чомусь немає сили.
І летіти крізь стіни, широкі ліси
Я прошу про одне лиш, зупини...
В світі тім обманутім я майже боса
Крізь прострації летіла зовсім квола
Тим хто зрадив, помагати я спішила
А сама вже замерзала зовсім гола.
Брудом, брудом крізь віки втирали
І мені, покинутій ножа у спину дали
Ніхто і не згадав, про щось хороше
Та все погане вмить мені сказали.
А я... що я? Я ж жила несвідомо...!
Блюзнірству, лицемірству піддавалась
Я дозволяла злості мною керувати
І часто я брехнею захлиналась.
Та врешті хто з нас, люди, ідеальний?!
Ось ти? Чи може ти? Чи це мале хлоп'я?
Усі ми нагрішили перед Богом
Усі нераз паплюжили його ім'я.
Усі безцеремонно бралися судити
Бездумно лізли у чужі реалії.
Та як би гірко не доводилося жити.
Я будувала власних дум фаталії.
А зараз я понівечена гострим болем,
настільки, що вдаюся пофігізму.
І всі навколо вірять у мою бездушність
А я у їхню душу лізти не посмію.
І зараз я благаю: - "Зупини же!"
Я вже втомилась грати "ідеальну"
Мене, чомусь, завжди ніхто не чує.
Тому поволі перетворююсь в "фатальну"
