Уже сміятись неможливо...
У вогні роз"ятрена душа.
Вона ступає несміливо,
Торкаючись його крила.
І начебто відчув її торкання,
Оглянувся - війнуло вітром із даля.
Ні! Здалося. Не почув її зітхання,
Лише як плакало в далі маля.
Вона ішла за ним босоніж,
Вітер розвівав її волосся,
Погляд як гострий ніж
Пронизував її, а золоте колосся
Гойдалось біля Дністра от там.
Він зупинився, поглянув їй у вічі,
І бачив, та не дивився,
І думав, та не розумів
І раптом усміхнувся,
Поглядом по волоссі їй провів:
"Я бачу" - щось прошепотіло.
Чи він чи, може, те здалось?
Чи, може, вітер так відповів?
О, Господи, як можеш бачити мене ти -
Я ж бо не людина, я ж лише мара.
"Я бачу", - озвалося в повітрі,
На руки він її схопив.
"Я бачу твоє серце..."
"Що можеш знати про серце ти?
Я скільки років ходила за тобою,
А ти прагнув лиш піти.
Піти, не озираючись, в далі.."
"Я бачу як любиш ти мене.
Я бачив як... люблю тебе"
О, Господи, я ж не людина.
Я лише твоя мара,
А в тебе ось-ось буде дитина -
Твоя надія і життя.
