В солов’їнім гаю від прадавна – давно
Жили пташки, що вміли співати.
Все в них добре велось, і їда і гніздо,
Але згодом все стало мінятись.
Стали діти рости, вдвоє більші батьків,
Дуже мудрі і їли багато….
Видно час на героїв прийшов,
Просто діти тепер акселерати.
Для батьків тих турбот - від зорі до зорі,
Треба дітям тепла, провіанту.
Решта якось мине, може сови навчать,
Мусить школа навчити порядку…
Дні минають і пір’я росте,
Час прийшов щоби іспит давати…
Аж тепер зрозуміли батьки,
Діти їхні лиш вміють кувати.
Вже гніздо замале, вже не треба й батьків,
Та і мова якась кострубата…
..Так не знали наївні батьки,
Що дітей хтось зумів підміняти.
Діти наше майбутнє, святе.
Хто їх сміє в сім’ї ображати!
Коли треба, то й паспорт дамо,
Що не мусять вони щебетати.
А й, справді, всіх їх Бог створив,
І рівновага мусить бути.
Та для людей понад усе --
Щоб чисту мову не забути.
