Вони любові ще не знали,
А тільки вперше покохали -
Серцями чисті - він, вона.
Сказав він їй завітне слово...
І все було б у них чудово,
Та раптом грізна вість: Війна!
Як тяжко сина проводжати!
Ридала гірко бідна мати,
Вплітала в коси сивину.
Дівчина в щоку цілувала,
Букет волошок дарувала:
Зібрався хлопець на війну...
Гвинтівку хлопцеві вручили,
Стріляти навіть не навчили,
І став юнак в солдатський стрій.
Невдовзі роту всю зібрали -
Прорив ворожий закривали,
Так він пішов у перший бій.
Гарматний рев і свист металу
Тривожну тишу розметали,
Встеляв дим ниву золоту.
Тріщали злісно автомати,
На землю падали солдати -
Боєць спіткнувся на лету.
Пройнятий весь пекучим болем,
Упав боєць на житнє поле,
Немов підбитий в небі птах.
І чуло тільки стигле жито
Останній подих: "жити...жити..."
На нецілованих вустах.
Лежав солдат, хлопчина русий,
Гірка печаль, юнак безвусий,
Пушок легенький на губі.
Над ним волошки нахилились,
В німій скорботі задивились
В застиглі очі голубі.
25.11.05.
Микола Верещака відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Коли я написав останні три строчки:
Над ним волошки нахилились,
В німій скорботі задивились
В застиглі очі голубі.
то в мене мимоволі покотились
сльози. Дякую вам за оцінку!
Я блукаю по вашій сторінці, і боюсь заходити в цикл "Незабутнє" Хочу... і боюсь... Боюсь тому, що після таких віршів плачу... А хочу тому, що не можу їх не читати.