Ця жінка була не такою як всі навколо,
Ніколи нікуди не квапилась й не чекала.
Вона рано вранці завжди розмовляла з полем,
Вона пізно ввечері ночі тенета ткала.
Усі таємниці ховала собі під вії,
І сни заплітала в свої неслухняні коси.
Таких не буває. Хтось викрав її у мрії!
Таких, як вона, хтось щоночі у Бога просить.
Вона чатувала світанок на підвіконні
І слухала вітер в обіймах старої липи.
Таких не буває, вона як весняна повінь:
Спочатку потопить, а потім примусить жити.
Самотня і вільна. Ій в спину кричали: "Відьма!"
Таких проклинають і спалюють на багатті.
Таких забувають - вони щохвилини різні.
Вона не чекає і мовчки стає лататтям.
