До читачів.
Нижченаведений твір публікувався на нашому сайті. На жаль, значно пізніше виявилося, що з незрозумілих для Автора причин, з нього пропала ціла частина. Я змушений був вилучити твір, аби виправити досадну помилку, за що прошу Вашого пробачення.
СИНЯ ЛІЛЕЯ.
(Поема–казка)
ЗАСПІВ.
Ой, над гаєм, над зеленим, зозуля кувала!
Літа нам з тобою, мила, довгі віщувала.
Літа довгі та щасливі, стрічками обвиті
І цілющою росою в ясні ранки миті.
В нашій долі, моя люба, були також грози,
Пережили свої втрати, пережили сльози,
І ми дякуємо Богу,що і це далося,
Бо життя це цінувати ще б чи і вдалося?
Наші невмирущі мрії, віра в кращу долю,
Випускають сльози щастя наче птиць – на волю!
Плачте очі! Плачте, сині! Тільки не ридайте!
Про весну в живому серці вірно пам’ятайте.
Бо ж вона одна-єдина, повік неповторна.
Мине вона, мине літо, прийде пора чорна,
Коли зима непривітна снігом все завіє,
І не знати: чи нам радість душу обігріє!
Моя зіронько єдина! Пташко сизокрила!
Своїм пісням задушевним дам широкі крила,
Щоб понесли межи люди пісню цю казкову
Про любов двох молодяток, про нелегку долю.
Ми прожили вже чимало… наші скроні сиві.
Та стосунки наші досі ніжні та красиві,
Бо продовжує кохання нуртувати кров’ю
І твої чарівні очі сяють ще любов’ю!
В цей зимовий темний вечір сядемо удома.
І хоч тіло знемагає о цю пору втома,
Пригорнись до мене, серце, пригорнись, мій раю!
Зараз я, - тобі, кохана, казку проспіваю!
********
Молодими поєднали доленьки свої.
Щастя їм пророкували птиці –солов’ї.
Почуття в серцях гарячих бурхало вогнем,
Та не знали: що чекає за наступним днем.
Стала в’янути кохана, слабнути щомить.
Вже до кого не звертались, - час дарма летить!
А хвороба ця, підступна, як була, так є!
Вже й для слабої надії місця не стає.
Відмовляють в неї ноги, пропадає зір.
Кажуть йому добрі люди: Богу ти повір!
Тільки в нього порятунок від біди знайдеш,
Якщо з вірою усерці ти до Бога йдеш.
Вірив!.. Всім, що мав, - ділився! Серця не жалів.
Перед образом молився, гіркі сльози лив.
Марно краяв собі серце у отих трудах:
Не стає дає Господь ходити на своїх ногах.
Повертаючись з роботи, на коротку мить,
Сів на лавочці зупинки, щоб перепочить.
Зажурився, сіромаха, жалем душу рве.
Коли чує: тихий голос його збоку зве.
Дивиться, а біля нього сидить старий дід.
Борода, - жовтаво-біла, на обличчі зблід,
Руки трусяться, одежа зношена й брудна,
З –під бейсболки на всі боки в’ється сивина.
Думав, що жебрак-пияка, просить свій мідяк.
Простягає йому гривню, не бере ніяк!
- «Я не прошу! Просто бачу.Ти такий сумний!
Може, чим тобі поможу,друже молодий!»
- Нащо вам моє нещастя, та чужа біда?!
- «Розкажи!»
У мене хвора жінка молода!
Лиш два роки, як побрались. Де вже не возив!
Не лікується хвороба. Падає без сил!
Вже й не бачить і не ходить…
Чим розрадиш ти?!
- «Вір мені, - старому,- сину! Їй допомогти
Може Синяя Лілея. Квітка чарівна.
Тільки ж дуже недосяжна для людей вона!
Десь, в ущелині таємній, між високих гір,
Квітку цю охороняє грізний Терозвір!
Раз в сто літ вона квітує. Хто її торкне,
Про недуги враз забуде! Щастя це земне
Ти ще зможеш повернути, якщо встигнеш ти
Цю чарівну диво – квітку в хату занести.»
- А ці гори, - це Карпати?
- «Ні, синочку,ні!
Гори ці - Тибетом звуться. Далекі вони!
Над вершинами панує Терозвіра шал.
Там країна є буддистка: Їй ім’я – Непал.»
- Чув, дідусю, таку назву. Тільки як мені
В цю країну добиратись? В ці - нелегкі, дні?
Це ж візьме, мабуть, багато часу та грошей.
- «Не візьме! Бери із жмені камінець оцей!»
Простягає на долоні камінця свого.
Ніби хтось уперто й довго шліфував його.
Всі його чотири грані – різних кольорів,
А з середини, здавалось, ніби він горів.
- «Камінець цей, - незвичайний. Коли прийдеш в дім,
Ти вже маєш добре знати, що таїться в нім.
Оця грань, - дивись! – блакитна: чорна цятка в ній.
Як почнеш легенько терти по руці своїй,
Та ще, як назвеш те місце, куди треба йти,
То крізь час і перешкоди вмить перелетиш!
Друга грань: блідо –рожева, на ній –синій хрест.
Коли нею свою руку легенько потреш,
То побачиш усі скарби, хто б що не ховав!
Пам’ятай: Лілею Синю ще ніхто не мав!
Третя грань –це колір перлів із морського дна.
Зробить тебе непомітним між людьми вона.
Але знай: для Терозвіра це –не дивина!
Бо в могутності чаклунства рівних він не знав!
Грань четверта: грань багряна. Сили світу в ній.
На короткий час ці сили у руці твоїй.
Ними будеш ти бороти недруга свого.
Грань четверта допоможе подолать його.
Ще раз кажу: ці всі сили, - на коротку мить.
Після страшного двобою треба все спинить,
Бо, якщо їх не зупиниш, то загине світ.
В полум’ї, в потопі, в громі з незчисленних бід!
Тоді й сам загинеш люто! Отже, - не спіши.
Зі стихіями, як бачиш, краще не гріши!»
Як же мені їх спинити? Діду,розкажи!
Та порадою своєю вчасно поможи.
«Як побачиш, що твій недруг похитнувся, впав,
І вогонь із його пащі бити перестав,
Розтрощи його горою, розітри у прах!
Аби кожна порошинка відчувала жах!
Потім, грань оцю, багряну,притисни до скель
І щодуху крикни силам: АЛАМАХОЕЛЬ!
Крикнути ти маєш тричі слово чарівне.
Воно всі стихійні сили в норму поверне.
Потім йди шукати квітку.Пам’ятай про те,
Що Лілея, після завтра, вранці розцвіте!
Терозвір про це все знає. Буде все робить,
Аби ти не зміг Лілею в руки захопить.
А тепер прощай, небоже! В своє щастя вір!
Можеш сміливо рушати до далеких гір.
Знайди, аби хто доглянув жіночку твою.
А я піду… Треба плести сіточку свою…»
І пропав! Наче примара щойно тут була!
Дивні сіті, - див казкових, - мовою плела…
Міг би чоловік вважати, що казкам кінець!
Та в долоні м’яко сяє дивний камінець.
*************
Читачу мій дорогий, вибачай мене!
Захопився я співати про життя земне:
Про чиїсь лихі недуги, про чужі жалі…
А у тебе, може бути, свої немалі
Повиростали проблеми, як з дощу гриби!
Що поробиш! Про це пишу,бо і сам слабий.
Знаю: лихо невигойне, те – що в мене є.
Тільки в серці дивна мрія весь мій вік жиє:
Десь є дивовижна квітка. Ніжна… чарівна…
Може, і мене зцілила б? Тільки де вона?
********
Ще пробачте, любий друже, хочу вам сказать,
Що забув своїм героям імена назвать.
Назвемо його Романом. Хай таким живе,
Як його Наталка мила вже пять років зве.
***********
Вона вдома. На візочку,сидить під вікном.
Свого Ромчика чекає. Буває, як сном
Затуманює недуга голову її,
А в садочку,біля хати, плачуть солов’ї.
«Ой не плачте, ой не плачте, пташечки малі!
Не кидайте моє серце у нові жалі,
Не ридайте наді мною, на нову біду,
Як мене покине милий, –зовсім пропаду!
Я його не стану клясти. Хай собі іде!
Молодий він. Може, щастя з іншою знайде…
Ну,а я тоді…» По личку сльози потекли,
Та незрячі карі очі аж вогнем пекли!
**********
Камінець в руках Романа світлом виграва,
А упам’яті зринають мовлені слова:
«Пам’ятай ти, любий сину, пам’ятай про те,
Рано –вранці, після завтра, квітка розцвіте!»
Колись треба починати! Чом би й не тепер?!
Тож,блакитною гранню руку він потер,
Лиш шепнув свою адресу, і в єдину мить
Опинився на подвір’ї, де Наталка спить.
Справді діє! Отже, правда все, що дід казав!
Піду швидше я до Франі! Хай прийде до нас,
Та подивиться за нею, доки я вернусь,
(Хоч на серці неспокійно у мене, чомусь!)
*********
А тепер про інше мовить підійшла пора:
Франя –це його Наталки молодша сестра.
Він не знає, що сестриця страшна відьма є.
Це вона щораз отруту в їжу додає.
Варить страшне труту –зілля, коїть ворожбу,
І мостить останнє ложе, для сестри – в гробу!
За що, скажіть,зненавидить можна когось так,
Аж чиєсь життя цінує менш ніж за п’ятак?!
Що налило чорнотою всю сестрину кров?
Все не нове під Місяцем! Це вона – Любов!
Так! Любов! – оте щемливе, ніжне почуття,
Що породжує в людині спрагу до життя,
Що всю душу піднімає до нових висот!!!
А трапляється, штовхає до таких щедрот,
Що нічим не пояснити тої щедроти!
Ти – кохаєш? Тоді вірю: зрозумієш ти,
Чим я жив, про що співаю в снах та наяву,
Чим тепер, в роках похилих, сам отак живу.
Та, на жаль, ще й так буває, що ота любов,
Як засяде в чорну душу, як гадюча кров,
То навколо себе сіє страшне, люте зло…
Так в Наталки із Франею, на біду, збулось.
Полюбили дві сестриці хлопця одного.
В кожної було бажання мати лиш його.
А Роман гризот дівочих, може, і не знав,
І Наталці своє серце назавжди віддав.
Ой, ви –ночі, ясні ночі синьої весни!
Як горіли щастям очі, як цвіли вони!
Спільні мрії –сподівання, чисті почуття,
Під вітрилами кохання на усе життя!
Коли Франя побачила, що не буде з ним,
Уся ніжність розвіялась, як осінній дим!
Чорна злість, як темна нічка, душу облягла,
Запалила чорну свічку заздрощів і зла.
В день весільний, в день осінній гарно як було!
На Романовім весіллі гуляло село.
Гості жваво танцювали, веселились в дим
І від серця, всі бажали щастя молодим!
Та не всім так веселилось, не всім так пилось!
Нашій чорній героїні діяти прийшлось.
В переддень цього весілля, на цвинтар пішла:
На могилі, з рідним ім’ям, зіллячко знайшла…
Наварила страшне зілля о нічній порі,
І підлила в день весілля в келишок сестрі.
*****
- Вибач, Франю, що турбую! Виручай мене!
На три дні я відлучаюсь. Поки час мине,
Потурбуйся про Наталку, як сестра, доглянь!
Чи я можу надіятись? Скажи мені, Франь?
- Давай! –їдь! Куди я дінусь, все ж таки рідня!
А в думках: ( Не дам прожити зайвого півдня!
Доки він там робить справи, я теж не досплю:
Чим міцнішої отрути в серце їй наллю!)
*********
Вийшов з двору на дорогу, камінця узяв,
Потер гранню блакитною, назву проказав,
І пропав з очей безслідно, ніби й не було!
А ми також залишимо, разом з ним, село.
***********
Коню мій! Пегас крилатий! З собою візьми,
Та на крилах красномовства до зір підніми!
Дай нам теж магічну силу труднощі здолати,
Щоб історію почату вдало розказати.
*********************
ТІБЕТ
(Частина друга)
Захоплений зненацька виром руху,
Нестримним шалом неба та зірок,
Роман не встиг сховати свою руку,
Ледь не зробивши помилковий крок.
Він опинився на краю провалля:
Круті вершини піднялись до хмар,
Покрите кригою це кам’яне безладдя
Та у долоні дідусевий дар.
Кудиіти? Як рухатись по скелях
В звичайному,щоденному взутті?!
Обсіли його думи невеселі:
З подібним не стикався у житті.
Але почало вирувати небо
Та віхола студена замела…
Тож, хоч-не хоч, а рухатися треба,
Доки Лілея ще не зацвіла.
А холод зліше сковує все тіло!
Вже дерев’яні стали пальці рук…
Шукав ногами виступи несміло,
Додаючи тяжких трудів та мук.
А вже коли і ноги не носили,
Коли здалося, що всьому кінець,
Згадав Роман про чудодійні сили,
Закладені в чарівний камінець:
Чого я мучусь?! Так до кінця віку
Я до мети своєї не дійду!
Допоможи-но, друже, чоловіку:
Перенеси мене у Катманду!
Блакитним ледь потер собі об руку
І от він знов серед людей стоїть.
А люди ці сповідують науку
Якій, можливо, тисячі століть.
Все їхнє місто на гірських терасах,
На кожнім кроці пагоди стоять.
Незвичні люди у червоних рясах,
Бритоголові, в дацанах сидять.
І в кожному із храмів сидить ідол,
Що зирить навсібіч, немов біда:
Це – їхній Бог! Життя основа й сила,
Вічно живий і праведний Будда!
Стоїть Роман… Замерз він, ще й голодний!
За поспіхом про їжу геть забув.
Після роботи, в день перед суботній,
Попав сюди: який і в чому був!
А мешканці снують немов мурахи,
Заглиблені усебе, мовчазні.
І думає Роман: ну,як сказати
Аби хто з них поїсти дав мені?!
Підходить він до одного з монахів
І просить дати їжі. Той мовчить,
Не реагує і на дотик навіть,
Занурився у себе, наче спить.
Звертається до другого, до інших…
Одно і те ж! - всі наче неживі!
Тоді він став звертатися до піших
Які несли свій крам на голові.
Один із перехожих зняв корзину
І дав йому маленького коржа.
( Згадав Роман українську хлібину!)
Слова подяки тому проказав,
Приклав до серця руку і вклонився,
І хоч той мови нашої не знав,
Все зрозумів. Іще раз зупинився
Та за собою, знаками, позвав.
Пішов Роман за добрим перехожим.
Через двори: то вниз, то догори.
Прийшли нарешті! Щось на житло схоже,
Ще й запона спускається згори.
Відсунувши оцю цупку тканину,
В помешкання маленьке увійшли.
Сиділи, горблячись, над чимось, дві людини
І зерна зосереджено товкли.
При цьому монотонне щось співали.
( напевно, гімни для свого Будди!)
Побачивши Романа, повставали,
Вклонились ґречно і пішли кудись.
Тут обернувся знову перехожий
І до Романа руку простягнув:
Торкнувся до чола і владний голос
Ніби десь в собі наш герой почув.
Чув не слова, не звуки, сама думка
Була Роману ясна і проста
Та він не бачив, аби трохи рухались,
Мов зліплені, без усмішки вуста.
- Чого прийшов на землю цю, чужинцю?!!
Чого шукаєш умоїй землі?!
Не дам тобі забрати диво-квітку!
Твоє життя загине у імлі,
В бездонному мішкові кам’яному!
І очі засвітилися вогнем.
Від тих очей утемнім домі тому,
Все стало видно, ніби ясним днем!
А далі сталось зовсім страхітливе:
Пропали стіни, занавіс пропав
І наш Роман, під регіт знавіснілий,
На дно провалля, каменем,упав!
Ще й зверху світ закрила важка брила
І впала в очі повна чорнота.
Дрібним камінням тяжко привалило
Обидві ноги, низ - до живота!..
********
Негарно було б так його лишати.
Та час нам повернутися в село.
Вам, читачу,я хочу показати,
Як все в той час насправді відбулось.
**********
Пегасе вірний, розправляй-но, крила,
Та летимо туди, де на дворі
Наталку нашу чорна злість накрила
Страшної відьми –рідної сестри!
************
АГОНІЯ
(частина третя)
Наталка спить. А Франя їй, тим часом,
"Обід" готує - вариво страшне.
П'янку отруту змішує із квасом
Та додає ще зілля запашне
Аби отруту було легше пити...
Така "турбота". Що вже тут казать?!
Я так хотів, щоб дать Наталці жити!
Але не можу. Треба викладать
Так, як було...
П’ятнадцята година
Вже промайнула птахом над селом.
Обідати зібралася родина:
Дзвенить вже посуд, всілись за столом,
Наталку з двору на візку привезли,
Та посадили в хаті на диван.
Принесли їжу, а вона питає:
Де її милий, де її Роман?
А Франя їй: "Нема твого Романа!
Нема й не буде! Кинув тебе він!
У нього вже здорова є, кохана.
Не те, що ти!.. у них знайшовся син,
Поки ти тут, поволеньки, здихаєш...
Твій любий Ромчик не втрачає час.
Нову дружину пестить та кохає.
Йому начхати на обох, на нас!"
-- Неправда! Брешеш! Він мене кохає!
Якщо його побіля нас нема,
Він щось шукає. Він весь час шукає,
Чим би мене від лиха одірвать!
- Ага, одірве! Лови вітер в полі!
Не відаєш, що робить твій "любий"!
Він ,- як той птах, - без тебе вже на волі!
Ти вже поїла? Ось, кваску попий.
Хоча б ковток! Приємно, смачно пахне!
- Не хочу я ні їсти, ані пить!
Іди від мене! Мені чогось страшно
І попід серцем ниє та щемить!
- Зараз піду! Та тільки після того,
Як ти поп’єш, коли вже не їси.
Бо, видно, що через Романа свого
Ти скоро Богу душу віддаси !
Піднесла чашку запашного зілля...
Сліпа зробила лиш один ковток...
На спину впала, тяжко захрипіла,
Обличчям обернулася в куток,
В агоніії руками потягнулась
І стихла!..
Руки звівши догори,
Лукава Франя дико вереснула
Над тілом, - уже мертвої, - сестри!
**********
Померла Наталка. Невинна померла!
Така ціна щастю бува між людей.
Ненависть сестри, як з вулканного жерла
Два роки лилася із чорних грудей,
Аж поки не вбила!
За що?!
За кохання!
За те, що Роман покохав не її.
Доклала весь хист, всі ворожі старання,
Щоб зовсім не стало цієї сім’ї.
Пегасе мій любий! Пробач, що заплакав...
Збираймось в дорогу! Нам час в Катманду.
Там друг наш Роман у халепу потрапив
І як подолає він страшну біду?
БИТВА
(частина четверта)
Суцільна темрява… відчув, що руки цілі.
Та знизу тіло наче у лещатах:
Затиснуте в камінні знавіснілім
Яке іще продовжує зсипатись.
Чи то згори, чи збоку –невідомо.
Жахливий гуркіт скелі в скалки лущить!
Це тяжка брила малі піки ломить,
Пил кам’яний у горлі подих душить.
Згадав Роман про камінця свойого.
У внутрішній кишені шарить: є!
Дістав, відкрив у себе на долоні,
А камінець, - як зірка виграє!
Висвічують усі чотири грані,
Про що казав старенький чарівник?
Хвилини наші зовсім не останні,
Тож пригадаємо, панове, ми про них.
Бачив Роман грань блакитну: чорна цятка в ній.
Як проведе цею гранню по руці своїй,
Та назве те саме місце, куди має йти,
То крізь простір, перешкоди вмить перелетить!
Друга грань: біло-рожева. На ній –синій хрест.
Коли нею своє тіло чи руку потреш,
То побачиш усі скарби, хто б де не ховав!
І про третю грань,- перлову,- Роман теж згадав.
Зробить вона непомітним власника свого:
Не побачать, не здолають недруги його.
Грань багряна: сили світу причаїлись в ній.
Саме з нею Роман має розпочати бій!
Тільки,пам’ятаєш, друже, лиш коротку мить
Має він в руках ці сили! Потім зупинить
Треба сили ці негайно! Камінець – до скель!
Прокричати тричі слово: АЛАМАХОЕЛЬ!
*************
Вже останній промінь сонця десь подався пріч,
Над тибетськими горами згущується ніч.
Ясні зорі, дух холодний над безладдям гір,
І літає понад ними страшний Терозвір!
Крила шкіряні розправив, пазурі розкрив,
Велетенські ікла й зуби об граніт гострив,
На хвоста надів сталеві, броньові шипи,
А із пащі при диханні – полум’ям пашить.
Не примара, не уява чи жахливий сон,
Терозвір – це був насправді чарівник-дракон.
Міг в людей перетворитись, в дику звірину,
Міг як хоч зачаклувати, душу не одну
Він спровадив з цього світу тільки лиш за те,
Що хтось дав людині знати: квітка зацвіте
Тільки один раз в століття, створить диво з див:
Вилікує навіть того, хто вік не ходив,
В кого повсихали ноги наче штурпаки,
Або буде мати руки, хоч був без руки.
А з’явилась ця лілея зовсім не в горах.
Ще у древньому Єгипті, у його садах
Боги Всесвіту зростили для добра людей
Фараонам доручили подарунок цей,
Щоби ми оздоровляли слабих та дітей,
Щоб лунали пісні щастя із людських грудей!
Навіть смерть могла прогнати квітка чарівна.
(Про таке ми навіть не марим у казкових снах!)
Але взнав про диво-квітку Вавилонський цар.
Підіслав чарівника, викрав Божий дар…
Вже давно з лиця земного щезнув Вавилон,
А Лілею від людини стереже дракон.
****************
От, нарешті, підійшли ми… та настала мить,
Коли нашого Романа треба вже звільнить
Від сорочки кам’яної, від тої пітьми
У якій свого героя залишили ми.
Взяв Роман своє спасіння: камінець ясний.
Блакитною стороною по руці провів,
Дав наказ, щоб опинитись знову нагорі,
Коли сонце світ осяє у вранішній порі.
Так і сталось! Роман стоїть високо в горах.
Навкруг бескиди, провалля, шпилі у снігах.
Там, де був він, в кам’яниці, - порядкує звір:
Б’є ускелі, трощить камінь лютий Терозвір.
От Роман потер об руку перл морського дна
Аби стати невидимим в світлі цього дня.
Терозвір його не бачить: люто б’є граніт!
Іскри із каміння креше броньований хвіст.
Багряницею нарешті провів по руці…
Враз застигли у повітрі дрібні камінці,
Води в річках зупинились, вихор в горах вщух,
І над світом в небо знявся велетенський дух!
«Що накажеш, Повелитель?!» – з неба прогуло,
Аж від гуку могутнього світом затрясло.
Блискавки ввігнались в землю іклами змії,
Потекли потоки лави по гірській землі,
Сонце ясне затяглося чорнотою зла
Знов над світом в раннім ранці чорна ніч лягла!
- Вбий мерщій оцю потвору! В порох розітри!
Хай той порох понад морем розвіють вітри,
Нехай в кожній порошинці де таїться зло,
Буде жити жах пекельний, аби так взяло
Цього хижого дракона, цього чаклуна,
Щоб своє мистецтво чорне він повік не знав!
«Як наказуєш, так буде!» - гримнуло від зір.
Звився в небо над горами лютий Терозвір
І дихнув на того духа полум’ям чадним,
Аж всі гори та долини вкрив отруйний дим!
Піднялися в небо гори! Пекла видне дно!
Діючим вулканом грізним дихнуло воно!
Вдарили дракона гори, він у лаву впав!
В тому клекоті безодні навіки пропав!..
Тільки з цього чаклунові не навік біда,
Бо з безодні пекельної піднялась вода,
Вгору знявся чад сірчаний, дощ із кислоти,
А над полем битви знову злий дракон летить!
Знову гори піднялися! Розпалась пітьма!
Світло вдарило сліпуче, вже й небес нема!
Все змішалось воєдино: світло, жар і грім,
Вихору удари пружні, струс в нутрі земнім…
Піднялися океани, весь оббігли світ
І почали гинуть люди від жахливих бід.
Підхопило і Романа! В реві понесло
І далеко від Тибету в скелях притисло…
Аж Роман прийшов до тями: камінець до скель
І щосили крикнув в небо – АЛАМАХОЕЛЬ!
Коли в перший раз він крикнув, - спинилась вода!
Стали всі сліди розрухи в світі пропадать,
За другим, –ті ж самі гори, - стали як були
І гірські великі ріки знову потекли
У своїх правічних руслах поміж берегів
До впадіння в глибінь синю озер і морів;
А за третім його криком, - знов засяяв день
І з долонь землі злетіли тисячі пісень.
Славив світ цю перемогу, славив радість знов,
Та складав подяки Богу,- за його любов!
******************
Привітаємо Романа! Виграв він війну.
Та знайти йому ще треба квітку чарівну,
Бо, - дай, Боже! – не забути з радості про те,
Що вже завтра,- рано-вранці, квітка розцвіте.
**********
СИНЯ ЛІЛЕЯ
(частина п’ята)
Пригадаймо знову друзі про рожеву грань:
Нумо, друже наш Романе, камінець дістань,
Та потри ним свою руку,щоб і нам пізнати,
Де зумів чаклун проклятий квітку заховати.
**********
Потер камінцем він руку: ось і світ печер.
Скарби древні та закляті бачить він тепер.
В скринях тих печер таємних не злічить багатств,
Сяє золото та срібло, сяють камінці,
Наче всі вони зібрались від минулих царств.
Так і просяться в прикраси на чиїйсь руці,
Або на звабливу шийку чи у мочки вух,
Щоб від захвату красою здавлювало дух
В наших грудях чоловічих… ох,пробач, читач!
Кому що, а курці – просо! Так і я! –хоч плач,
А не можу себе стримать, коли ці жінки
Раптом стають перед очі, а чи у думки…
Безліч тих скарбів на світі, цінного майна,
Та не видно, щоб десь була квітка чарівна.
В горах теж її немає… ліс її не зна…
Тож поглянув Роман в море – до самого дна.
В затонулому корветі, в склянім ковпаку
Він побачив свою квітку.В схованку таку
Як добратися Роману, чим він там дихне,
Якщо навіть до схованки дивом допірне?
Дивиться герой наш далі. Бачить він якраз
У глибинах того моря ходить водолаз
Бо виконує роботу в темній глибині.
«От якби оце знаряддя здобути мені!»
Так Роман собі подумав. Камінця узяв,
Потер гранню блакитною, тільки проказав
Місце того пароплава, звідки водолаз,
І на судні опинився в цей же самий раз!
Ось він бачить акваланга, два баллона є.
Тільки хто таке знаряддя просто так дає
Для якогось незнайомця? А часу нема
На прохання, на моління до кого й не знать.
Не роздумуючи довго, знов взяв камінця
Та потер перловим боком нижче від ліктя.
Став невидимим для інших. До знаряддя йде,
Акваланг та два баллони у людей краде!
Натягнув його на себе, баллони надів,
Під’єднав до маски шланга (з муками зумів!)
Знову гранню блакитною об руку потер
І ми зараз побачимо: де Роман тепер.
****************
Він - на дні... Корвет розбитий коралом обріс.
На корму між скель зануривсь, вгору стримить ніс.
Хоч би крапля того світла! Звідки в нього йти,
Щоб чим швидше диво-квітку в корветі знайти.
Тре рожевим собі руку: справді, дивина!
Крізь пітьму Роман побачив, де то є вона.
Став поволі пробиратись крізь зотлілий люк,
Аж відчув як по баллону передався стук.
Озирнувся, - ненько рідна! - стримати не зміг
Переляку в своїм серці: в’ється восьминіг
Біля нього величезний, дзьоб - як у орла,
Грізно щупальця розставив, наче два крила,
Заступив собою вихід, щоб не зміг пройти
Щупальцем шукає ногу, аби відтягти!
Тут Роман не розгубився. Камінець дістав
І для чорної потвори непомітним став:
Ледь відсунувся від неї в одну із сторін
І рукою поряд себе став шукати він
Хоч якої оборони від морських жахіть...
І знайшов... в кутку глухому чийсь кістяк лежить,
А між кісток якась зброя для Романа є!
От Роман для себе зброю звідти дістає.
А потвора в своїй люті вже не знає меж!
В невеликий отвір люку прагне влізти теж.
Смикає Роман руків’я, з піхов клинка рве
Та немов навік зрослося залізо старе!
Час гаяти на роздуми вже Роман не став:
Напружив останні сили, спруту він загнав
Межи очі свою зброю з піхвами разом!..
І звалилась ця потвора додолу мішком!
Взяв Роман чарівну квітку, блакитним потер,
А ми, любий читачу, взнаємо тепер
Що там діється де горе людям душі рве,
Де Романова кохана більше не живе.
**********
Вже на подвір'ї, на столі дощатім,
Накритим новим, клітчастим рядном,
Стоїть труна. А поряд - батько й мати...
В труні - Наталка. Мов глибоким сном
Забулася... на малую хвилину
Тай тихо спить... по виду - як жива!
Здавалось свекру, що шепоче сину
Якісь сердечні золоті слова...
Але мовчить важким мовчанням смерті
Між нею й світом виросла стіна.
Де той Роман?! Що він долає вперто?
Ніхто, нічого у селі не знав.
Односельчанам втрата душі крає:
Зійшлися друзі зо всього села.
Хтось гірко плаче, хтось лише зітхає,
Хтось згадує яка вона була...
А рідна ненька вже життя не чує:
Все гладить ніжно рученьку дочки...
Лунає упокійне Алілуйя
І догорають у руках свічки.
**********
Постав Роман на власному городі,
Стягає з себе анквалазний крам
І чує: це ж у батьківській господі
Лунає горя похоронний гам.
Відкрити диво-квіткку поспішає,
Та не вдається скинути те скло!
Він мучиться! А час іде, спливає
І торжествує невгамовне зло.
І знову диво: наш старий з'явився.
Взяв в руки скарб, тихенько щось шепнув,
Скляний ковпак над квіткою розкрився
І квітку він Роману простягнув.
А квітка ця дух літечка відчула,
Та ще тепло від доброї руки,
Наче від сну, угору потягнулась
І стала розправлять свої листки.
Поміж листків тих пуп'янок з'явився,
Немов голівка на гнучкій стрілі
І збільшуючись, долі похилився,
Мов кланяючись людям до землі.
А далі сталось, таки справді, диво:
Звільнившись від полону сили зла
В руках Романа трепетно й красиво
Синя Лілея миттю розцвіла.
До пальців його ніжно пригорталась,
Як цілувала це тепло руки.
Випростувала, вперто розгортала
Свої чарівні сині пелюстки.
І пахощі навкруг такі розлились,
Немов присутні були у раю!
Відчули люди за плечима крила,
Наче вернулись в молодість свою.
В серцях ожили всіх надій сузір'я,
Злетіли мрії як весни пісні...
Ступив Роман з-за хати, на подвір'я,
Побачив свою милу... у труні!..
************
Ще мить тому, під дією Лілеї
Себе піднесено, бадьоро почував
І раптом - жах! До милої своєї
Він кинувся! До рук її припав
І так зайшовся у страшнім риданні,
Аж важко було бачити його.
І дивну квітку порухом останнім
Він притулив Наталці на чоло.
І бачать всі: порожевіли щоки,
Здійнялись груди в подиху живім,
Розкрились губи в посмішці солодкій,
Піднялись руки та пройшлись по нім,
А потім рвучко підвелась Наталка,
За голову Романа обняла...
І цілувала!!! Пристрасно і палко.
Так, як колись здоровою була!
Розчулений, в щасливім потрясінні,
Роман Наталку на руках підняв
І разом з нею посеред подвір'я
Перед батьками на коліна став
І попросив обох благословити
На радістю наповнене життя.
І плакали навкруг старі і діти
Від подиву, від щастя відчуття.
Їм всі бажали довгих, гарних років
Прожити в парі - в щасті та добрі!
Біля криниці, лиш за кілька кроків,
Сичало зло на батьківськім дворі.
Там причаїлась, як пекельне лихо,
Сестриця Франя... для усіх чужа:
Скрадалась непомітно... тихо-тихо...
Ховаючи у рукаві ножа.
Та як би не скрадалась Франя люта,
Плекаючи лихі свої думки,
Старий чарівник, від злих пут розкутий,
Синю Лілею взявши до руки,
Торкнувся нею до руки злочинки
І в ту же мить відбулась дія чар:
Страшна потвора вилізла із жінки,
Піднеслась вгору, вище сивих хмар
І впала ниць! Аж на гористім боці
Лишилась вирва на краю села.
І у тій вирві вже за стільки років
Жодна травинка ще не проросла!
Лиш бачили: плазує там гадюка.
А Франя щезла! Наче й не було!
Її шукали, кликали! - ні звука!
У здогадках губилося село,
Бо про відьмівство Франине не знали
Лиш бачили її сумний фінал.
Мабуть, це все. Вам розповів, що знаю,
Хоч може бідно змалював Непал,
Бо мій Пегас теж прагнув поспішати
Услід подіям добрим і лихим.
Приходить час мені з ним розлучатись.
Хоч за цей час здружився щиро з ним.
**********
Ще про Лілею... і її не стало.
Разом із нею мов розтанув дід...
Та від Лілеї у селі на спадок
Таки лишився незгладимий слід:
Всі, хто був свідком дивної події,
Зазнали гарних та казкових змін.
Старі батьки за мить помолоділи,
Хто слабував, то став здоровим він!..
************
Роман... Наталка... ще живуть донині
У нашому, подільському селі.
У їхній, у закоханій родині
Щебечуть дітки - пташечки малі.
Роман, буває, їздить заробляти,
Наталка вдома раду всім дає.
І часто чути з чепурної хати
Злітає пісня, що в душі жиє.
2012 г. -- 05.02.2017 г.
ID:
718183
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 14.02.2017 14:28:02
© дата внесення змiн: 14.02.2017 14:28:02
автор: dovgiy
Вкажіть причину вашої скарги
|
На жаль, Петре (піддивилася Ваше ім"я 
), не така вже то й казка. Стільки такого лиха в світі, тих Франь...Слава Богу, що ця історія має щасливий кінець. Бути добру! 
