Стояла мати тінню у вікні,
Вдивлялась пильно в дощову погоду,
Вже впоралась з врожаєм на землі...
Із трьох синів... у дома -- ні одного...
Целепа в шибку вишенька стара,
Плоди засохлі дивляться у докір,--
Ну де ж та ручка, внучечки, мала,
Щоби вернути материний спокій...
Спасибі, вишенько, за рідкість теплоти,
Що ще цвітеш і родиш ген роками,
За мудрість літ і солоду плоди,--
З тобою радість, смуток мій стежками...
Пробач, подруго, днів моїх легких,
Уже не в змозі вишні обірвати...
Сюди би рученяток молодих...
Але ж не хочу сина відривати
Все каже, щоб не гнутися, спочить,
Лишень по хаті... трішки... та й поволі...
Та ж молодий-бо, вишенько, кричить...
Для мене ж то однако, що без долі...
Вже не кажу, не кличу, тільки жду...
Може, котрийсь на свято завітає...
По тій стежині... дивлюсь на межу,
Де інколи ще радість пролітає...
Піду , побачу пиріжки та хліб,
Уже, напевно, добре зайнялися...
І наш з тобою, серденько, обід,
А ти дивися, вишенько, дивися...
Така непроста материнська доля. Піду , побачу пиріжки та хлібчик,
Уже, напевно, добре зайнялись...
І наш з тобою, серденько, обідчик,
А ти дивися, вишенько, дивись...
Гарно і щемно.
сумно і боляче
