Я вкотре твої перечитую листи.
Тебе, на жаль, нема...
Ти вже пішов...
Ну, що ж, мій друже, я прошу - прости!
Лише не встиг тобі про головне сказати...
Ти пішов і нема вороття...
З тих доріг не вертають додому.
Лише груди від серцебиття
Відчувають гіркий біль і втому.
Ти спішив все успіть доробить,
Видать вірші і свого романа...
А тепер вічним сном уже спить.
Душі рідних - мов зяюча рана.
Немає слів. Душа лишень ридає
За теплим словом, потиском руки.
А в пам\'яті Твій образ виростає
І в дружбі нашій прожиті роки.
Я завжди йшов...
Бо я ішов до тебе.
Бо ти мені світив, немов зоря.
Тепер зі мною вже сумує небо,
А свічка смутку на столі згоря.
І скапує воском, слізьми оьливається
За щирим, привітним - тобою...
Лиш я у зажурі... А птахи юрбою,
Неначе з Тобою прощаються...
Прости і пробач за немовлене слово,
Мій друже, поете, і мій побратим.
Що лишнє - пропало, неначе полова.
Тобі ж - зоставатись святим.
Бо був ти взірцем для своєї епохи,
І \"метром\" великим пера.
Про це не жалкую, мій друже, ні трохи.
Лиш жаль, що настала пора
Тобі відійти у заобрійні далі
Із янгольським сонмом в політ.
А нам залишатись в скорботі й печалі
На залишок всіх своїх літ.
Прости і пробач! Бог усіх нас розсудить,
Він знайде і місце, і час...
Ми пам\'ять про Тебе нестимемо в грудях,
А ти дочекаєшся нас...
" Ми пам'ять про тебе нестимемо у грудях."
