Моїм устам приречено мовчати -
Склепінням мармуровим бути їм,
Не навчений з дитинства я благати
Тож буду жити каменем німим...
Буває хочу глянути й сказати,
Як є - без доторку прохання:
Чому мені в душі кричати,
Якщо давно сформоване прохання?
Сталевим ланцюгом страху прикутий
Той пОрив, що давно уже живе ,
Та в серці із народження закутий
Щосили на свободу словом рве.
А слово зникне в горлі як примара
І знову мовчки поглядом лише скажу -
Бо це немов для себе вища кара,
Пробач за цю стократ нездолану межу...
Колись,мабуть, через багато років,
Як на волоссі взрію сивину
Із болем забажаю стрічних кроків,
Які розвіють сіру самоту...
Та ні! набридло вже боятись -
Всю мужність спробую на мить зібрати!
І залпом скажу,щоби не вагатись,
А покищо устам приречено мовчати...
