Вони в собі тримали скарб чудовий,
Світи ховались десь за небокрай,
В очах її він був щоразу новий,
В його очах вона – незнаний край.
Вони себе щоднини відкривали,
Позаздрити їм міг би Магеллан,
Їм солов`ї симфонії співали,
І сонце слало світла караван.
Світ спокушав:оманливі принади,
Збивали з пантелику пару ту –
Лиш скуштувати яблучок із саду,
Й злетиш в яку завгодно висоту.
Та скарб у серці ні, не охолов,
Бо ж нерозмінна панночка любов…