Осінь, осінь знову,
Та цього разу не така.
І не радію я від того,
що до мене ти прийшла.
Свій букет осінній збираю що дня,
смуток колосом вплітаю й не бачу кінця.
Дощ осінній землю вмиває грозою.
Все кругом радіє, а я лиш сльозою.
Кожен раз тебе серцем зустрічала.
Та тепер не буду, ти ж його забрала.
Осінь моя, осінь, що ж ти наробила?
Чому мою душу об скелю розбила.
Скажи: Як мені тепер жити і як бути з думками,
вночі спати не дають жалять мов ножами.
Дві долі в одну злелися,
в цей жовтнево осінній час.
І перед Богом вони поклялися,
Що будуть завжди разом, хай там як.
Природа їм не дорікнула, та шлюб законний прийняла.
І ніч яскраво так світила, неначе день була вона.
А я сказати щось хотіла, і розуміла
Що нідочого вже мої слова!
Ти веселився, а я не спала.
Я плакала, кричала і страждала.
І ставила питання все оде й одне:" чому не я, чому їй все?"
Я жила надією, що будеш ти мій.
Усе неначе розплилося і залишився лише біль.
Ти поєднав свою долю.
Не на день, а на завжди.
А для мене, хіба що на серці, одні безжалісні сліди.
Хай щастя приносять тобі мої сльози.
Вони рікою до тебе мчать,
Но, ти їх не побачиш, але зрозумієш.
Коли осінній листок, останній під ноги впаде на асфальт...
І тоді, думати більше про тебе не стану.
На вічність, як камінь впадеш ти з душі.
Та іншого серце полюбить, ще знаю.
А інша для тебе, мною, ніколи не стане вжиті.