Задивлявся баранисько
На нові ворота,
То здаля, то стане близько,
Вухами ще й хлопав.
Бекав звучно і протяжно:
«Щось не розумію,
Були темні, йшли ми рано,
А тепер світліють.
І рипіли так доладно,
Гарно похилялись,
А тепер стоять поважно
Ще і підрівнялись.
Їх краса кудись поділась,
Запах інший мають,
Шерсть на них моя маїла,
Вже не так стрічають.
Ну і вигляд – це ж наруга
Нашій всій отарі,
Їх яскравість – нам напруга,
Я їх зараз вдарю.
Треба їх би похилити,
Запах поміняти,
Шерстю трохи намаїти,
Темності додати.
Дірку мушу в них зробити,
Щоб ми не чекали,
Вівчаря би ще навчити,
Що є кращі брами».
Міркував баран завзято
Про нові ворота,
Та загавкав пес кудлатий,
Стулив йому рота.
Отака та баранячість –
Звучна і безглузда,
Як не спиниш, прагне вдати
Козирного туза.
17.12.2011р.
