Вже набридло давно штурмувати порожні фортеці,
Сім вітрів невпопад розкидають безжально волосся.
І до біса любов, у якій я завжди в небезпеці,
Відчайдушний мій крик не зрівняти з твоїм безголоссям.
Як безглуздо було проти всього і всіх воювати,
Добровільно грудьми натикатись на гострі колючки.
Знаєш сам, що піду: не лишилось ні сили, ні гарту,
Тільки жменька думок, так близьких, що аж надто болюче.
Не тобі це вже честь ні мене, ні мій вибір судити.
Я навчилась тебе не пускати так близько до серця.
Справедливо, не так? Це лише називається «квити»,
Коли ти – сім вітрів, коли я – неприступна фортеця.
Коли твір пишеться в співавторстві, питання на кшталт "Хто з вас яке речення писав?" неминучі. Тому не ображайтесь і не розпадайтесь як "Бітлз"!
А вірш справді класний!
Марічка9 відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Так, я це розумію і приймаю, але стверджувати зі сорони, що "когось" в ньому більше, як на мене, трохи неправильно та й некоректно.
вже писав Галині, та вірш заслуговує на те, щоби написати ще раз. Дуже гарна поезія, вона мене захопила, так досить неординарна, але свіжа. люблю такі вірші
Марічка9 відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Цей вірш, на диво, дався нам дуже легко і швидко.Раді, що сподобався Тобі!