| Сторінки (3/231): | « | 1 2 3 | » |
У кожного траплялося в житті
Частіше вранці чи вночі
Ти розумієш, що існують зуби
І так існують, що вже навіть губи
Буває складно просто розкривати.
Тоді міркуєш як розпочинати
Майбутній день і скільки в гаманці
Існує грошей. Бо буває всі
Збереження готовий враз віддати,
Щоб біль зубний одразу подолати.
Таке життя, як кажуть: «Се ля ви».
Так і Маруся з болем уночі
Прокинулася і чекала ранку.
І анальгін пила і валеріанку,
Але все марно, зуб ще більш болів.
Маруся вже не вимовляла слів
Коли дантист із модної лікарні
Сказала: «Справи тут негарні!
Два зуби треба видаляти,
А три тут треба лікувати».
Ще не забулася сказати
Скільки це буде коштува′ти.
По суті – гроші з гаманцем
Щоб більше не було проблем!
Але в Марусі малувато
Грошей було. Бо небагату
В нас вчителі зарплату мають,
То й заклади круті минають.
Тому Маруся зі сльозами
І з невеселими думками
До поліклініки в районі
Пішла і мовчки на ослоні
Чекала черги до дантиста.
Сивенький лікар аж присвиснув
Як з риби кістку діставав.
Потім суворо наказав
Розчин ромашки прикладати.
І більше рибу не жувати
З кістками й зуби берегти.
Як кажуть не було б біди,
А радість зможемо набути.
І щоб розтрат пустих минути
Спеціалістам довіряйте,
А грошодерів – оминайте.
©
03.06.2017
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=738293
рубрика: Поезія,
дата поступления 18.06.2017
Співбесіда тривала три години.
Вже третій день минав і нині
Директор вирішив свій вибір зупиняти.
Найголовніше, що він міг бажати
Сиділо перед ним і посміхалось.
Спец вищого ґатунку і здавалось
Тепер питання зникнуть нанівець!
Нарешті тим митарствам всім кінець.
Олена фахівець і те що треба-
Розумна, гарна, наче з неба
Сам ангел Лєночку до них спустив.
Директору намить забракло слів,
Потім оговтався, надав щасливо згоду.
Лєна кивнула, гарну її вроду
І тут помітили, то ж буде все гаразд.
Тиждень майнув. Лєнуся напоказ
То декольте відкрите надягає,
Ніжку на ніжку вдало задирає,
А то спідницю зовсім коротеньку
Надіне, щоб її гарненьку
Фігуру керівник не пропустив.
На другий тиждень їй забракло сил
І Лєна вже відкрито запитала
В директора, коли його піймала,
Чи треба йому кави заварити?
Ще й натякнула, що могла б зробити
Приємності для тіла і душі.
Бо в цій шаленій, прикрій метушні
Нема хвилини гарній насолоді.
За це вона хотіла при нагоді
Підвищення отримати й посаду.
А сам директор матиме відраду
Коли бажатиме, у будь-який момент.
Директор онімів як монумент,
А потім до заступника направив
І пояснив, він майже не лукавив,
Що саме зам вирішує питання
Того формату. І що всі бажання
Лєна одразу може досягти,
Їй треба лиш до зама підійти.
Як далі розвивалася програма?
Дуже цікаво. Бо була зам дама –
Директора привітного дружина,
Розумний друг і радниця єдина.
Ось так буває. Ось такі сюрпризи.
Життя багате на такі репризи!
©
31.05.17
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=738292
рубрика: Поезія,
дата поступления 18.06.2017
Легко жив, зростав в кар’єрі.
Владно, в царственій манері
Генерала так набув.
Жив з розмахом і не чув
Як біда стоїть у дверях.
В політичних каруселях
Зміна влади. І тепер
Статний наш легіонер
Без посади опинився,
Від «корита» відлучився.
І нарешті зрозумів –
Без посади він не вмів
На хліб чорний заробляти.
Ще й друзяки оминати
Стали Гриця раз у раз.
Дуже швидко плинув час,
А посаду не давали.
Та і про життя не дбали
Генерала Грицяка.
Отака прийшла біда.
Гриць же вперто не здавався,
Скаржився і копирсався
В тому бруді, що раніше
Був для нього всіх рідніше.
Бо тоді він керував.
Про державне? Ні, не дбав…
А ж тепер він – так ніхто,
Без посади, без авто,
І без друзів, без дружини.
Бо для власної родини
Статус Гриця – основне.
Кожен дбає про своє!...
Мріє Гриць про зміну влади,
Щоб отримати посади.
Пише скарги, в суд іде.
Вірить – правду віднайде.
Тільки правда однобока,
Кривувата, одноока.
Зміст один єдиний має –
Без «корита» Гриць вмирає…
Бо наркотик гроші й влада –
Наймогутніша принада!
29.04.2017
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=738102
рубрика: Поезія,
дата поступления 16.06.2017
Весна. Радіє вся природа.
Її чудова, гарна врода
Нам свято щастя принесла.
Пасха священна враз прийшла.
Святкує все, світ оживає.
Збувається хто що бажає,
В відродженні бринить душа.
До церкви люд весь поспішає.
Й Володя йде святити в церкву
Свій кошик повний смакоти.
З наміром щастя й чистоти
Він ставить свічку і хрестами
Враз осіняється. Й устами
До образів весь припада.
Поклони б’є, навіть сльоза
З очей відкрито покотилась.
Й молитва з уст його точилась
В віках незмінна і свята…
Та чи насправді святість та
Володі душу охопила?
Навіки долю полонила.
По правді в ньому святість та?
Володя з церкви повернувшись
Через поріг враз матюкнувшись
За стіл святковий чинно сів.
Він смачно їв, доволі пив.
Спочатку не чіпав дружину,
Навіть малесенькому сину
Святкову пісню заспівав.
Через годину десь почав
Кричати, що його достали
Всі навкруги. Що перестали
Враз Батьківщину шанувати.
Пса під столом почав пинати
Тарілку й чарку розтрощив.
Кричав, що вже не має сил.
Таке життя йому набридло.
Що жінка й син то просто бидло
Яке він терпить так щодня.
Потім волав, що вся рідня
Лише від нього ласку має,
Його дари щораз приймає.
А потім, гримнувши дверима
Пішов. Так святість невловима
Розкаяння і молитви
В душу Володі не дійшли… 02.03.2017
©
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=738099
рубрика: Поезія,
дата поступления 16.06.2017
Я дивлюся на тебе,
А ти йдеш, мов пливеш у повітрі.
Я дивлюся на тебе -
На тобою осяяне світло.
Ти мене не помітиш –
Просто йдеш так поволі і плавно.
Ти мене не помітиш –
Бо ти стерла із долі все зайве.
Проводжаю очима,
Туга сковує душу і серце…
Десь колись за дверима,
А, можливо, і на перехресті
Ти мене відпустила,
Витираючи краплі солоні.
Ти мене відпустила,
Розчиняючись десь у безодні.
Я не можу так жити,
Намагався – нічого не вийшло.
Як тебе не любити?
Хоч кохання моє було грішно?
Я дивлюся на тебе,
А ти йдеш, мов пливеш у повітрі.
Я дивлюся на тебе -
На тобою осяяне світло.
24.10.2010
©
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=737887
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.06.2017
Вже все минулося і все пройшло -
Туманом, заметілями, дощами.
Кохання, як священне джерело,
Залишилося в давнині між нами.
Вже прийняті всі рішення давно
І зрозумілі кожного дороги.
Лиш серденько бува щемить само,
Нагадуючи про старі тривоги.
Минулося…. І радості і біль,
Не тішить більше ніяка розвага.
Не треба згадувати про колишній хміль,
Бо в серці може забринить зневага.
Облиште все – думки нехай пливуть,
Як білі хмари у просторі неба.
Ви ж розумієте, що долі не вернуть.
Вона розставила в житті усе як треба…
©
2013
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=737886
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.06.2017
Моторна наша Греся, діловита.
Дивуєшься, ну, дуже працьовита!
Кудись біжить, усім допомагає,
Про всю рідню тільки вона все дбає!
Працює на роботі дуже хвацько.
Енергії і сил в неї багацько.
Усміхнена, добресенька для друзів.
Вертлява – не трапляє до конфузів.
Така привітна – просто солоденька,
І для рідні й для друзів справжня ненька.
Для чоловіка – вірная дружина,
Про спільний дбає побут і про сина.
Така відкрита, щира і правдива.
Не жінка – унікум і справжнє диво!
Та чи це справді? Чи просто обгортка?
Чи так м’яка та постіль чи все ж жорстка?
Чи усмішка не буде «ножом в спину»?
Розглянемо уважно ту картину…
Дбайливість за родину як по правді
Бажанням первенства була насправді.
А щирість Гресі мила і привітність
Злістю і заздрістю опанувала дійсність.
За спинами плела плітки й інтриги.
У серці мала більше злої криги.
І щоб була в житті й душі напруга –
«Під носом» в чоловіка мала друга…
Всі наші вчинки – бумеранг життєвий,
Думки і дії – долі шлях суттєвий.
Якщо життя пропитано оманом,
Він перетвориться в майбутньому капканом…
©
05.02.2017
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=737742
рубрика: Поезія,
дата поступления 14.06.2017
Вона, на жаль, самотньою була.
Батьки померли, а життя злетіло.
Те, що в душі бажаннями кипіло
Тихо завмерло – наче не жила.
Дивилась часом крізь віконне скло
На дідусів із внуками надворі
Чи на жінок, що йдуть в родиннім колі
І щось від того в серці їй пекло.
Можливо те, що знала іншу суть –
Вона у дитбудинку працювала.
Всіх дітлахів без винятків кохала
Й жадала, що в родини їх візьмуть.
Частенько на останні копійки
Вона для них цукерки купувала.
Надвечір часто казочки читала,
А іноді веселії байки.
Вона, на жаль, самотньою була.
І розуміла цінності родини,
Що губляться в життєвій плутанині
Та всім потрібні наче два крила…
©
2017
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=737741
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 14.06.2017
Доріжкою дитинства розпочинали йти
І шлях цей нашим ніжкам легко вдалось пройти.
На все вкруги дивились розплющив очі ми -
Таке все було миле і дружнє навкруги.
Теплі обійми тата, матусин рідний сміх
І батьківської хати ріднесенький поріг.
Тоді жила в нас віра, що мир –саме добро!
Як швидко загубилось дитинства джерело…
На крилах мрій і щастя дні юності пройшли,
Веселі дні безглуздя, шаленості були.
Ми за метою мчали чи крок за кроком йшли.
Когось ми забували чи кривду завдали.
Так промайнуло літо безмежного буття,
Ми маємо освіту і досвід від життя.
Вже більше в нас помірних і вдумливих ідей.
Не летимо на світло, виховуєм дітей…
Давно вже зрозуміли, що де добро там зло…
І швидко загубилось юнацтва джерело…
Отак ми поступово добігли до зими,
Вже голова сивіє, кудись поділись сни.
Є в нас думки про мудрість, про долю, почуття.
І тільки не сивіє любов душі свята -
Те, що нам дано Богом, що рід людський трима,
Що ми залишим в спадок коли підем з життя…
©
21.01.2010
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=737562
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 13.06.2017
Осінній парк, яскравість кольорів,
Прозорість неба, ніжна прохолода...
Розум забути все мені велів,
А тіло і душа жадали насолоди...
Твій образ поряд подумки завжди –
Яскравий, теплий, сповнений покою.
І мрії-крила все несуть туди
Де крихти щастя ми найшли з тобою...
Ці крихти-каплі в красоті буття,
В піснях птахів і дощових краплинах.
І в цьому сенс всього мого життя
В твоїй любові, в радості хвилинах...
©
13.10.2009
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=737559
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.06.2017
Мені потрібно знати, що Ти є,
Що Ти існуєш зараз і живеш…
Красою сповнене життя моє
Тими думками – їх в листах знайдеш.
Мені так затишно від світла і тепла,
Що Ти даруєш в кожному посланні.
Бо наші долі то два джерела,
Об’єднанні у вічному коханні…
©
2009
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=737442
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.06.2017
В мені залишився лиш біль…
Той, що висотує всю душу
І з ним я поряд жити мушу,
Пройти не одну пару миль…
В мені залишилась сльоза…
Та, що не виплакана мною
І що годиною лихою
Нею зволожиться щока…
В мені вирує пустота…
Що має колір чорно-синій,
Що задавила колір білий
І так панує лиш одна…
В душі зостався тихий сум…
Той, що шепочеться з бідою,
А поряд з ними за спиною
Прямує відчай з сірих дум…
©
2010
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=737441
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.06.2017
Я вдячна Богу, що ти є!
За те, що народився в серпні.
За серце щиреє твоє,
За те, вмієш жити серцем…
Я вдячна за тепло очей,
Тих справжніх, коли видно душу.
За розуміння тих речей,
Які прожити поряд мушу.
Я вдячна за турботу рук,
Коли вони мене гойдають.
Неначе десь у глибині
Дитинство добреє вертають…
Я вдячна, що змогла збагнуть
Всю силу, що із тіла дише.
За те, що розуміння суть
Ти розкладаєш в найпростіше.
Я вдячна, що твоєй була,
Що ти кохав мене відкрито.
Хай це хвилиночка сама,
Для мене стала вона світом.
Ти вибач за любов мою,
Чому так все – сама не знаю…
Я вдячна, що долонь твою
Хоч рідко, але все ж тримаю…
©
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=737152
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 09.06.2017
Повертався додому Лелека,
Поспішаючи з-за кордону.
В рідний край де росте смерека
І де шахти є Краснодону.
Повертався де є Чорне море
І де кручі Дніпра синьоокі.
І не знав, що страшне, сумне горе
Край спіткало його широкий.
Пам’ятав чорно-білий Лелека
Про сади квітучі, весняні.
І про те, чим серпнева спека
Наповняє трави духмяні.
Пам’ятав він про терикони,
Що, як гори, на Сході виднілись.
Про пахучі троянди бутони
Біля хати що розчервонілись.
Пам’ятав він небо у зорях,
Цвіркунів милодійні співи.
Тихі ранки в дитячих долонях,
Їхні посмішки щасливі.
Де ж поділися мир і спокій?
Чом зруйнована стара хата?
І чому у війні жорстокій
Убивають чийогось тата?
Чому грім з небес не травневий,
А земля вже стала мов попіл?
Чом зруйновано сад яблуневий?
І з війни не вернувся син-сокіл?
Повернувся додому Лелека,
А чужинці його зруйнували.
В рідним краю тепер небезпека
Разом з смертю танок танцювали.
Та не довго ще кров проливати
Буде ніж чужинців шалений.
Так зненацька може спіткати
На шляху він щит сталевий.
І відродяться мир і спокій,
Розквітатимуть знову квіти.
Простір краю ланів широкий
Забренить , бо повернуться діти.
Прилетить до домівки Лелека,
Поспішатиме з-за кордону.
В рідний край де росте смерека
І де шахти є Краснодону.
©
13.03.2015
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=737151
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 09.06.2017
Твій дотик радістю гортає,
А поцілунок напуває
Життям і казкою…
Тобі я віддаю своє кохання
І забуваючи страждання
До тебе лину кожну мить…
Життя моє! Без Тебе зорі
Не зійдуть в Божі небеса…
Для мене Ти сама краса
І щирість вирою безодні…
Мені потрібен Ти завжди!
Бо вже тепер не уявляю
Як я без Тебе у тім гаю,
Що називається Життям,
Ходитиму…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=737013
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.06.2017
Я Тебе любитиму завжди!
Я тебе кохатиму до болю!
І нехай в кровавій боротьбі,
Ти не зміг перехитрити долю
І без рук вернувся із АТО,
Що мені кохання дарували,
Що насправді ніжно й віддано
Мої русі коси розплітали.
Ти вернувся! – Саме головне,
Що Ти з нами і життя триває!
Ворог теж отримає своє,
Божий гнів нікого не минає.
Ти живий! Тоді і я жива!
Бо без тебе – я не зможу жити.
Мій коханий, доленько моя,
В двох майбутнє будемо творити.
Лівою рукою стану я,
Бо до серця хочу ближче бути.
Правою рукою на життя
Буде син в дні радості і скрути.
Я тебе любитиму завжди!
Я тебе кохатиму до болю!
Ти мені судився на віки.
Поряд буду до кінця з тобою!..
©
04.02.2015
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=737012
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.06.2017
Те, що приховало життя.
В одному містечку, на великій красивій планеті жила молода Дівчина. Всякого набачилася вона за свій не такий вже і довгий вік, тільки все більше смутку і розчарувань, брехні і грубих лестощів. Та й любов - справжня, безмежна так і не завітала навіть погостити на деякий час в її життя.
Ні, ні, в душі Дівча мало могутню силу почуттів, яскравих, барвистих, не витрачених на всілякі пустощі. Але роздивитись, зрозуміти та просто помилуватися багатобарвям її гарненької душі так ніхто і не захотів… Чи сліпуваті, глухуваті люди траплялися? Чи занадто насичено гарною душенька була і просто відлякувала своєю глибиною?...
Багацько молитов посилало Дівча до Бога, а за змістом всі однакові – щоб рідну душу на цьому світі знайти, бо поряд вдвох все ж легше йти та й веселіше набагато…
І ось одного разу в небесній канцелярії було прийнято рішення передати під особистий захист і контроль чудакуватому амурчику Фенчику справу нашого тендітного Дівчати, з чіткими вказівками щодо її подальшої долі.
Думав Фенчик думав, листав сторінки життєвої книги Дівча листав і вирішив піти старим перевіреним шляхом – дав дівчині невидимий клубок і направив її далі по життєвому лабіринту…
Що сьогодні за день і взагалі що ж це відбувається? В голові хаотично нісся вирій думок наче переміщення безмежжя людей в недільний день на базарні площі… Ніяк не могло Дівча зрозуміти яким дивом і чому вона потрапила до цього будинку. Адреса співпадала та й встигла вона вчасно, навіть раніше прийшла, але це зовсім не те місце, куди вона приїздила неділю тому… В холі фірми «Небосхил» нікого не було – ні охорони, ні будь-кого з співробітників. І тільки одні єдині двері були трішечки прочинені і крізь цей малесенький отвір просочувався майже непомітний промінець світла.
Дівча постукало… Ніхто не відповів… Повільно відкривши двері вона зробила крок в наполовину освітлене приміщення, задекороване під мотиви мінойської культури стародавньої Греції. Двері миттєво з гуркотом зачинилися і Дівча зрозуміло, що це своєрідна пастка в яку її завела проста жіноча цікавість. Вона прислухалась… Десь наче з глибини лунали чиїсь тяжкі повільні кроки… Потім все стихло.
Дівчина підсвідомо відчула, що в кінці темного коридору хтось стоїть - чи чоловік чи якась велика істота. Стоїть і пильно розглядає її, неначе проникає в її думки, в її свідомість…
- Так ось кого мені послало небо… - голос з далечіні був приємно тихим, але насичено сильним… Він не викликав страху, але металевість ноток натякала на міць натури і незламність характеру господаря…
«От мене занесе… як завжди» - миттю промайнуло в голові Дівчини, але, пересилюючи неприємне відчуття тривоги, вона відповіла:
- Доброго дня! Вибачте! Я повинна була узгодити документи тут на фірмі, але певно не туди потрапила і вийти ніяк не можу, Ви не підкажете…
Вона не договорила, прислуховуючись до глибинного сміху з темряви. Відчуття тривоги змінив страх і бажання як найшвидше залишити цю неприємну кімнату заполонило всю її свідомість…
- Дівчино, Ви вірите у казки, - запитав голос із темряви.
Питання зовсім не відповідало тій ситуації яка складалась навколо.
«До чого тут казки… казкар знайшовся…як же мені вибратися звідси …точно маніяк…і куди бігти…і де ті кляті двері?...» - думки вирієм неслись в голові Дівчини.
А голос продовжував:
- Вас, Миле створіння, прислали сюди до мене щоб Ви знайшли себе і кінець-кінцем розкорушкали свої здібності даровані Вам Богом. Ви будите тут три місяці, я буду поряд… Не хвилюйтеся, я не їстиму Вас і не завдам Вам кривди, Ви занадто вродливі, та й я вже дуже-дуже давно залишив це непристойне заняття – поїдання молодих людей… Небо мені теж подарувало шанс виправити долю… І ось Ви тут… Тут багато кімнат… Одна з них Ваша… Відпочиньте і не нервуйте… Те що вирішено Богом не може бути змінено ніким… Зустрінемось за вечерею…
Все стихло…Кроки почали віддалятися…
«Яка вечеря??… які три місяці??… яка кімната??.. що це ще за Мінотавр знайшовся??...Допоможіть…», - кричала свідомість Дівчини… а потім, втомившись, зашепотіла: «Можливо це сон!?...»
Її розбудив маленький промінчик сонця, що прокрався крізь густі, старовинні портьєри. Дівча розплющило очі і з жахом зрозуміло – все те, що відбулося з нею вчора не сон, вона дійсно відпочивала на старовинному дубовому ліжку, вкривалась тонким шовковим простирадлом, оздобленим чудернацьким мереживом неймовірної краси. Більш того, вона ніяк не могла збагнути де її речі і чому вона вдягнена в довгу прозору сукню з широкими, як крила птаха, рукавами…
- Та що ж це таке відбувається?...- страх і розпач стискали серце так, що не можна було дихати.
Дівча ладне було розплакатись, але розгледівши поодаль на маленькому столику велику троянду і маленький папірець, вони скочила з ліжка і, не відчуваючи прохолоди підлоги, підбігла до незвично низенького триногого столика.
«… Мені дуже сумно, що не дочекався Вас за вечерею. Хоча сон може полонити сильніше ніж бажання їсти… Зранку Вам принесуть суничний чай і шоколадний пиріг – я знаю, що Ви це любите… В шафі Ви знайдете одяг і все-все, що Вам потрібно… Снідайте, одягайтеся… Я чекатиму на Вас… Єдине хочу попередити – Ви будите відчувати мою присутність, чути мій голос, Ви зможете доторкатись до мене, якщо забажаєте, але розгледіти, нажаль, не зможете… поки що… І ще, сприйміть все це, як веселу пригоду… Маю надію, Вам не буде сумно зі мною… Я буду називати Вас Вітер або Ві… Чекатиму… Щиро Ваш. Ал.»
В двері тихенько постукали.
- Хто там, заходьте, - пересилюючи тремтіння голосу сказала Дівчина.
Але ніхто не відповів і не зайшов до кімнати.
Постоявши ще пару хвилин, Ві підійшла до залізних дверей і, прислухавшись, прочинила їх. На підлозі коридору стояв срібний піднос з фарфоровими приборами.
«Ну, все як написав…, - всміхнулося Дівча, - Що ж пригода, то пригода… мені все рівно діватись нікуди…»
З насолодою допиваючи останні краплини надзвичайно п*янкого, ароматного чаю, Ві прочинила двері шафи.
- Боже ж мій! А краса яка ж тут!!!
Рівненькими рядочками висіли сукні різних країн, народів і історичних періодів…
В казкові шафі було все – від індійської сарі та різнобарвних перук до новеньких чобіток для верхової їзди.
Ві обережно торкалась до суконь, не наважуючись взяти одну з них.
Але ж треба було в щось передягтися, не буде ж вона весь час ходити в цьому прозорому балахоні?!...
Несподівано, увагу Ві привернув великий пакет, що лежав осторонь на невеличкому кріслі біля каміну.
- Цікаво, а це ще що таке?…
Це була сукня надзвичайної краси, виконана на східний манер - штанці з тоненького червоного шовку і ліф додатково оздоблені ручною вишивкою і малесенькими дзвіночками, черевички з загнутими доверху носочками і велика прозора шаль з маленькими китицями.
Перед такою красою не встоїш…
Одягнувши все це Ві просто замилувалася собою.
Яркий відтінок сукні надзвичайно личив її, контрастуючи з шкірою, кожен рух супроводжувався тихеньким дріботінням дзвіночків та ніжним шурхітом тканини…
Звідкись зверху зазвучала музика…
Ві заплющила очі і почала повільно танцювати, пропускаючи крізь себе кожен відтінок мелодії…дзенькали дзвіночки, відповідаючи на кожен рух дівчини…цокотіли каблучки черевичок…
В якусь мить Ві зупинилась… мелодія зникла…і вона зрозуміла, що крізь навстожень відкриті двері, там в темряві коридору стоїть і спостерігає за нею Ал.
Кожною клітинкою тіла Дівчина відчула невідоме наростаюче збудження, силу його енергії, підсвідомо розуміючи, що з цієї миті її життя і майбутнє залежить саме від нього –чужого, невідомого, могутнього створіння…
Ал дивився на свою тендітну гостю і тільки одна думка пульсувала в його голові:
«Чому…чому саме її?... за що небо продовжує випробовувати мене?… я неодноразово спокутував вину своїх батьків…не свою вину…і ось крізь віки знову…знову… ця біль надії…ці сподівання, що нестримно виринають з глибин душі… що ж мені з усім цим робити?… а за що таке випробування їй?…»
Серце шалено калаталось в грудях. Ал щосили стиснув зуби, щоб дикий лютий стогін не вирвався з грудей і почав повільно відступати назад в безодню темряви, далі від неї, від цієї Красунечки, щоб бодай не налякати проявом своєї нестримної болі…
…Мінотавр понуро блукав по лабіринту. Це був його дім куди ніхто не приходив. Тільки молоденька жіночка на ім’я Гіра кожного дня відвідувала його, приносила їжу, воду, розмовляла з ним, розчісувала його волосся, ласкаво називаючи Казковим створінням і зовсім ні трішечки не боялась його потворності – здоровенної бичої голови…
Саме від неї він дізнався про своє народження: про провину царя острова Криту Міноса, який замість того, щоб принести в жертву богові Посейдонові величезного бика залишив його собі. Про те, як розгніваний Посейдон зачарував дружину Міноса Пасіфаю – матір Мінотавра, і вона зробила жахливе прилюбство з биком… Про те, як зразу після його народження матір жорстоко вбили, кинувши в клітку до хижих звірів…
«Де ж ти, Гіро, де ти, моя дівчинко?»… В грудях щось заболіло. Гіра завжди казала, що це душа і що вона болить коли відчуває щось недобре.
Тишу розірвав пронизливий крик…
Голос, це її голос…Навіть якщо б навкруги гуло безліч голосів, він впізнав би її голос…
Не розрізняючи дороги Мінотавр побіг до виходу з лабіринту. Саме сюди йому заборонялось підходити під страхом смерті, але звідти завжди приходила Гіра, значить вона десь там і щось таки сталося…
Добігши до залізної огорожі, яка закривала вхід до лабіринту, Мінотавр побачив спотворене тіло Гіри. З грудей ще точилась кров, очі горіли вогнем смерті, а губи щось постійно шепотіли. Нахилившись якомога нижче він ледве зміг розчути:
- Начувайся… і обов’язково залишайся жити… я кохаю тебе…
Він заревів…заревів так, що здригнулась земля, почали обвалюватись стіни підземелля, згасли всі факели…Біль втрати був нестримним… Він і досі не розумів, чому тоді від такого сильного болю не розірвалося його серце…
- Гіру вбили афіняни… Невже ти не хочеш їм помститися?... – голос царя Міноса звучав десь зверху і падав на самісіньке дно Мінотаврового серця, - ти так і залишиш це все?... Завтра прибуде з Афін корабель, на ньому привезуть юнаків і дівчат… їх буде 14…з лабіринту немає дороги назад… ти зможеш зробити з ними все що захочеш…
Помста!... Це слово має суміш смаків – крові, насолоди, сили, влади… Помста! Я помщуся за тебе Гіро, помщуся за тебе, моя дівчинко!...Я роздиратиму ці молоді тіла на шматки, я питиму їх кров доти доки не стихне біль моєї душі, Гіро…а вона, напевно, не стихне ніколи…
- …Гіро…Як би ж я знав тоді, що все зовсім не так…- шепіт Ала, як клубок, покотився по підлозі і зник у темряві.
Він повільно підвівся і підійшов до вікна. Місяць був повним і тому в невеличкому садочку за вікном можна було розгледіти кожен листочок, кожну квітку.
- Сьогодні не має вітру… Вітер… Ві… Де ж вона зараз?.. Спить… Маю надію, що спить…Зовсім за неї забув…- Ал відійшов від вікна і прислухався.
В палаці стояла мертва тиша…
- …Герой Тесей, син правителя Афін Егея, - голос Мінотавра звучав низько, з забарвленням полегшення, - я ждав тебе друже… Нарешті сьогодні скінчиться мій кровавий шлях на цій землі. Маю надію, що Аріадна дала тобі клубок ниток, щоб ти вибрався звідси…Так, бідна дівчина, закохалася в тебе, ти хоч не скривдь її…
«…Тоді я думав, що це мій останній бій… що я побачу свою Гіру і назавжди буду з нею…Боги, боги чому ж ви не дали мені померти тоді…» - Ал охопив голову руками.
Нестерпний біль, який мучив його на протязі багатьох віків повернувся.
«Тільки б не завити, тільки б не завити, - промайнуло в голові Ала, - бо налякаю Дівча… Дівча… як же вона схожа на Гіру…»
- Ал… - тихо промовило дівчина, - Це Ви?...
Почулися швидкі кроки, які потонули в темряві. Ві вискочила в коридор, прислухаючись, але все стихло. Темрява дихала колючою прохолодою.
«Ні, - подумала дівчина, - в такому відкритому вбранні тут не походиш…треба знайти щось тепліше та врешті решт оглянути цей казковий будинок…»
Рожева, як захід сонця, сукня з тонкої шерсті приємно гріла шкіру, різний візерунчастий пояс з невідомого металу обвивав стрункий стан дівчини, підкреслюючи ідеальні форми. Ще раз оглянувши себе в дзеркалі, Ві замислилася: «Я відчуваю себе королевою… ні, це не відчуття пихатості або егоїстичної зверхності… я відчуваю шляхетність…шляхетність моїх предків…адже я пращур славетного польського роду…я майже забула про це…і саме тут…саме в цьому незвичному, невідомому місці, я почала відчувати щось особливе… те, що дрімало і враз проснулось…»
Від цих думок Ві відірвав шуркіт за вікном. Вона підійшла до підвіконня і побачила маленьке лоша.
«Боже! Тут є коні…можливо, якісь з моїх мрій здійсняться?!…»
Ліхтар був великим і тяжким. Ві постійно перекладала його з руки в руку, але без нього виходити в коридор не було сенсу – густі клуби темряви оповили весь простір. Високі старовинні сходи вели кудись вниз. Повільно спускаючись, Ві відчула запах смаженої картоплі.
«Тут десь є кухня, або будь що де готують їжу… От і добре…Все знайду сама…Якось три місяці мені ж треба протриматись?...»
За великими різними дверима кипіла робота. Щось булькало, шкварчало, шипіло і все мало неймовірно смачний запах. Молоді хлопці в білосніжному одязі сновигали навкруги і з надзвичайною майстерністю робили свою справу. До Ві підбіг високий худорлявий юнак і, уклонившись, промовив:
- Коли хоче обідати, вельмишановна Пані, господар велів виконувати будь-які Ваші накази…я уважно слухаю Вас…
Ві засміялась:
- Коли обідати?... Я б хотіла ще дізнатися де… Я нічогісінько не знаю… І якщо господар звелів виконувати мої бажання, будь ласка, покажіть мені цей будинок.
- Славетна Пані, - вклоняючись мовив юнак, - я маю право показати Вам тільки приміщення їдальні і кухні, я можу приготувати для Вас будь-яку страву, яку забажаєте… Але палац… палац покаже Вам господар…Або Ви самі, - пошепки добавив хлопець, - тільки не заходьте в кімнату самої високої вежі…
- Гаразд, підемо до їдальні, хоч знатиму де вона знаходиться, - погодилось Дівча, - тільки пообіцяйте, що підкажете як вийти надвір…
Кімната їдальні була простора з високими великими вікнами і мармуровою підлогою. Посередині стояв довгий стіл з різними ніжками. Стільці теж мали різні візерунки, настільки вдало виконані, що здавалось квіти і звірі ось-ось оживуть. Збоку кімнати палав камін. Ві підійшла до нього, замилувавшись незвичайною ліпниною. Теплий подих вогню поцілував її руки. Вона присіла, насолоджуючись грою полум’я.
- Камін палає завжди і ніколи не гасне, - пояснив хлопець, - навіть улітку…Так звелів господар…
- А який він цей Ваш господар, - запитала Ві.
- Він могутня людина з щирим палким серцем і відвертою душею, тільки оповита вона в товстенний панцир…- прошепотів юнак, - не бійтеся він не завдасть Вам кривди. Колись в дитинстві мені бабуся розповідала, що зачарований він. І зняти це вікове закляття зможе лише жінка, яка по справжньому покохає його… такого, який він є…і не злякається…
- Чого не злякається?...- перепитала дівчина.
- Вибачте, Пані, мені вже час, - заквапився юнак, - а щоб вийти на двір… підете прямо по коридору… побачите…там світло…вибачте, мені треба бігти…
Ві навіть не встигла підвестися, а юнак вже вискочив за двері кімнати.
Подвір’я палало різнобарв’ям осені – бабине літо – найкраща пора… Ще тепло, але повітря дихає прохолодою, наче нашіптуючи прощальні слова літа… Краса… Неймовірна краса дерев, кущів, неба…
Ві пройшла крізь садок, весь засаджений трояндовими кущами, до березового гаю. Її манив простір і велич лісу, вона якомога глибше намагалась ввібрати в себе цю незвичну, незвичайну красу.
Весело наспівуючи пісеньки, дівча дійшло до водоспаду. Перепад води був досить великим і знизу клубилася пара.
Скільки вона там пробула і чому навіть не помітила сутінків Ві так і не зрозуміла. Але ніч застала її саме там – в гущавині казкового лісу.
«Хоча б ліхтар прихопила!... - сварилась на себе Ві, - добре хоч місяць повний, може допоможе дорогу знайти… або в другу ж ніч зіжруть звірі…От розумна…ай, же розумнюща дівчинка…»
Попереду дівча побачило старий пень від величезного дерева.
«Трошки поседжу і далі піду… тільки б не заснути…»
Ал спустився з крутої вежі вниз. Тихо ступаючи по кам’яній підлозі, він підійшов до дверей дівчини. Втягнувши великими ніздрями повітря, велетень замислився:
«…Я не відчуваю її запаху…я не відчуваю її…»
Обережно відкривши двері він зрозумів, що був правий…
П’ять швидких кроків і Ал вискочив на подвір*я. Ще раз глибоко втягнув повітря і відчув тоненький нестійкий запах дівчати.
«Таки пішла до водоспаду…ну, як маленька дитина…дивитись треба і дивитись…», - посміхнувся Ал.
Через пару хвилин велетень добіг до того самого здоровенного пенька на якому спала дівчина. Бережно піднявши Ві на руки, Ал замилувався її тонкими правильними рисами обличчя. В цю мить дівча ворухнулося і простягло руки, ніжно огортаючи його шию, лагідно притискаючись до його плеча щічкою.
- Як гарно, що Ви мене знайшли, Але…тепер мені спокійно…тепер я з Вами…віднесіть мене додому, - тихенько промовило дівча.
В душі велетня заворушилось щось приємно тепле, те, що він дуже, дуже давно не відчував. Ал міцніше притиснув Ві до себе і повільно поніс її до дому.
Три місяці промайнули як три дні. Такого насиченого життя у Ві ніколи не було і навряд чи було б взагалі. Ал просто подарував їй безмежжя світу.
Вони блукали розвалинами індійських храмів, спостерігали незвичайність колориту пустелі, милувалися північним сяйвом, купалися в прозорості хвиль Атлантичного океану, а іноді просто насолоджувались кінними прогулянками по казковому лісу.
Але кожного вечора, зручно вмостившись на колінах Ала, Ві ніжно перебирала його волосся, спостерігаючи гру полум’я в величезному каміні їдальні.
Це був їх безмовний ритуал, їх маленька таємниця.
- Через дві години ти зникнеш, - голос Ала був пригніченим, - іди в свою кімнату і одягни сукню, яка лежить на твоєму ліжку. Я чекатиму в кімнаті вежі…
Чорний атлас холодив шкіру, візерунки ручної вишивки вдало підкреслювали стрункий стан Ві. Це була просто казкова сукня.
Накинув на оголені плечі тонку шаль, дівчина почала підніматися крутими сходами.
Двері кімнати Ала були відчинені. Він стояв біля вікна, вдивляючись в нічне небо. Ві підійшла до нього і обережно доторкнулася до плеча.
- В мене дуже мало часу…дуже мало… Я хочу відчути тебе…відчути тебе повною мірою…огорни мене…огорни мене з усією пристрастю, що дрімала в тобі віками…
Дівчина почала вкривати поцілунками груди і плечі велетня, пестячись і вигинаючись, як кішка, сильніше притискаючись до нього всім тілом…
Єднання двох душ, доль, доріг, єднання безмежності простору, безмежжя життя, єднання крізь віки і відстані…
…Опівночі Ві стала вітром, наостанок огорнувши Ала своїм теплим подихом, знялась в небо…
- Я знайду тебе Ві, я обов’язково знайду тебе, моя дівчинко…навіть якщо мені потрібно буде витратити на це не одне життя, - простогнав Ал.
Вгорі щось зашуркотіло…
- Чекатиму…
2010
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=736851
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 07.06.2017
Он принял решение уйти…
Она не останавливала его, лишь напоследок написала, что двери ее жизни открыты для него всегда.
Треугольник приносит боль, и как не скрываешь такие отношения, зловонная мгла лжи просачивается и отравляет жизнь всем.
Хорошо, что у него хватило мужества уйти…
Она не смогла бы второй раз принять такое важное решение, и эта мука была бы долгой и беспросветной.
Да, она просто слабая женщина. Пусть так, пусть это вызывает осуждение других. Но она не могла принять такое решение. Как-то уже попытавшись разорвать все, она вернулась и поняла, что будет идти рядом с ним до конца.
Он принял решение уйти…
Боли уже не было. Скорее осталось чувство благодарности за то, что он помог в свое время разорвать ее собственные цепи, цепи жизни-призрака. И тем самым даровал ей свободу жить по-другому. Возможно, и сейчас он повторно подарил ей шанс, шанс прожить жизнь с честью и достоинством, шанс обрести внутреннюю гармонию…
©
2011
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=736849
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 07.06.2017
Передмова
…Мінотавр понуро блукав по лабіринту.
Це був його дім куди ніхто не приходив. Тільки молоденька жіночка на ім’я Гіра кожного дня відвідувала його, приносила їжу, воду. Вона розмовляла з ним, розчісувала його волосся, ласкаво називаючи Казковим створінням, і зовсім ні трішечки не боялась його потворності – здоровенної бичої голови…
Саме від неї він дізнався про своє народження: про провину царя острова Криту Міноса, який замість того, щоб принести в жертву богові Посейдонові величезного бика залишив його собі. Про те, як розгніваний Посейдон зачарував дружину Міноса Пасіфаю – матір Мінотавра, і вона зробила жахливе прилюбство з биком… Про те, як зразу після його народження матір жорстоко вбили, кинувши в клітку до хижих звірів… «Те, що приховало життя»
Пред Господом стояли долі,
Дві долі – чоловік і жінка.
В руках Володаря поволі
Їх доль розмотувалась нитка.
«Чи так кохаєш ти нестямно, -
Спитав Володар, - як кохала?
Чи все бажаєш до останку
Ті руки, що щосил бажала?»
Жінка хитнула головою
І зір потупила до долу.
Потім підняла вгору руки
І тихо мовила з мольбою:
«… Господь! Я стільки раз молилась,
Щоб в житті щастячко з’явилось
І врешті-решт зустрівся він.
Коханням освітивши дім
Своєю доброю рукою,
Заполонивши все собою,
Келих кохання і добра
До вуст моїх підніс поволі.
Останні пута, що в неволі
Мені стискали до крові
Зап’ястя рук, розрізав зразу.
І як нестерпную проказу
З душі змахнув кровавий біль…
Я так молила тебе, Боже,
Щоб ти помилував мене.
І зверху бачивши це все,
Що у житті моїм творилось
Послав його, щоб народилось
Маленьке диво на землі.
Щоб й далі прославлять могли
Тебе і всі твої творіння
Наступні наші покоління
Наших дітей – синів, дочок.
Чому ти не почув думок?
Його в житті на мить зустріла…
Чи то не він? Любові сила
Його затримать не змогли…
Чому тоді у темні сни,
Крізь час і простір дні миная,
Надія крила піднімає
І віру надає мені?
Невже у путах самоти
І в темних просторах життєвих,
По склу і цвяхах металевих
Самій отак мені іти?...»
_____________________________
Все знов затихло.
Ангел Рая її життя оберігає,
До Бога підлетів стрімглав
І зупинився. Бог підняв
Свій погляд вмить на чоловіка:
«Що скажеш ти? Чому в час лиха
Коли до неї я послав ти не з’явився?»
«Я не знав, як треба виконати волю, -
Той відповів, -
Ту злую долю я бачив.
В самому котлі вона була,
Неначе пташка,
Заплутана у сіті злі.
Вкруги нікого.
Паучище смоктав і пив її життя.
Щоб витримати те буття
І не схитнутися з дороги
Їй сил потрібно було тьма.
Я досі не збагнув – вона
Зуміла вистояти в цьому…»
«Тоді чому її додому,
До себе ти їх не забрав?
У неї ж син?»
«Так, Ваша Велич!
У мене син, його від вас
Мені у долю надіслали», -
Сказала жінка.
«Роз’єднали вас сили злі», -
Промовив Бог.
«А зараз ти, скажи по праву
Чи хочеш ти оцю забаву,
Гарненьку жінку, щоб вона
З тобою поряд крокувала?
Щоб у ночі тебе кохала,
А вдень кохання берегла», -
Звернувся Бог до чоловіка.
«З нею у двох кінцівки віку
Я хочу поряд відчувать, -
Той відповів, -
Блаженна мить отак кохать
І в попіл враз не утворитись.
Але все байдуже, дивитись,
Лише на неї прагну я.
Вона була мені як втіха,
Тобою послана від лиха,
Від болю злого і нудьги.
Не знаю, чом ми не змогли
Сильніше стиснути долоні?
Щоб не змогли в життєвим лоні
Нас злії сили роз’єднати…
Невже тобі про це не знати,
Великий Бог, - і на коліна пред ним упав, -
Прошу, прости, за все, що скоєно раніше
І за кохання, що все дише
І прагне жити на землі…»
Господь підвів його рукою
І жестом владним пред собою
Велів ліворуч відійти.
Кивнув на згоду:
«Зараз ти, - звернувся він до жінки разом,-
Скажи, чи згодна до кінця
І до останньої хвилини
Буть поряд цього молодця,
І будувати світ родини
Ти поряд з ним?»
Аж у цю мить десь тінь майнула.
Серед зали вся майже в чорному вбранні,
З вінком сухим на голові,
Пред Богом зупинилась інша.
Ця жінка старшою була.
Свої долоні підвела,
До Бога руки простягая,
Молитву тихо промовляя,
А потім сльози пролила…
«Ти хто так?» – Господь питає
«Я та, що поряд з ним ішла», -
Та старша враз відповідає.
І жестом зсохлої руки
На чоловіка все киває.
«Вона твоя? – спитав Господь, -
Чому мовчиш?»
«Він жив із нею, - тут крикнув Ангел, -
І вона своєю вірою святою
Крок так за кроком з ним ішла,
Не мріючи про щось інакше…
А потім зрада!»
«Ні, не так, - з усієї сили, що є мочі
І дивлячись тій старшій в очі,
Враз чоловік заговорив, -
Ми йшли удвох, я так хотів,
Я так кохав тебе безтямно.
Але відразу з-під вінця
Мене, ще хлопця-молодця
Ти відкидала від утіхи…
Казав тобі, що буде лихо,
Якщо отак ми будем жить…
Ти не повірила, в ту мить
Коли кохання завітало,
Між нами щастя не бувало,
Ми просто жили як усі…
Ти пам’ятаєш, наче в сні
Пропонував тобі любитись,
Ти не хотіла, подивитись
Бажала як все буду тліть
Я покохав…»
«Чи правда все це?» – спитав Господь.
«Тут правда є, - сказав Амур, ховая стріли, -
У темні ночі, дні безкрилі
До нього болем завіта,
І мук нестерпних маєта
Йому висотувала душу…
Я пояснити зараз мушу,
Щоб не звершився суд пустий!
Ти сам, Господь, даруєш тіло
І те бажання, що тремтіло
Й горіло в ньому увесь час.
І щоб в душі вогонь не згас,
Мене послали відновити
І душу знову полонити
Його коханням…»
«А вона, - Амур на молоду киває, -
Зітліла вся його чекая,
Молитви в небо відсилати.
Тому рішив я поєднати
Оці два тіла, дві дороги
Нехай живуть і славлять нас», -
Сказав, і миттю його глас
І він в повітрі розчинились.
«Скажіть тоді куди дивились
Ви ангел – щастя, німф добра?»-
Спитав Господь, чому журба
І краплі болю посотали,
Ці три душі, що завітали
На суд до нас? Де ви були?
Що досі так і не змогли
Їх заспокоїти навіки…
Ну, що ж, кому і де вина
Я зараз думати не буду.
Питаю тільки, що єдна
Тебе і цього чоловіка,
Що хочеш ти, невже одна
Ти залишалася в час лиха?»-
Звернувся Бог жестом руки
До жінки в чорному вбранні.
Крізь сльози, витерая очі,
Сіріша дня, темніша ночі,
Крізь схлипіт мовила вона:
«Завжди принцесою була
Для нього я, завжди єдина.
Дочку, а потім зразу сина
Йому змогла я народить.
Життя було щаслива мить
А потім… Що нас роз’єднало?
Чи мо кохання було мало?
А може пріснеє буття
Нас віддалило вже навіки.
Вертати знову тії втіхи,
Що гріли душу молоду
Я вже не хочу.
Хочу ту священну мить.
І щоб навіки в нас спокій був.
Щоб його втіхи завмерли
І ніколи щоб його вже більш не турбували.
Кохання сон, його замало,
Щоб у житті щасливим бути.»
«Прости, Господь, його вернути, -
Вона кивком на чоловіка вказала враз, -
Хочу від лиха,
Що може душу полонити
І серце моє загубити.
А в тім, вирішуй, Світлий Боже,
Лише скажу – він буде мій,
Він буде мій, Великий Боже!..»
«Можливо», - мовив власно Бог.
Кивком руки до молодої
Звернувся враз і запитав:
«Що скажеш ти, красуне мила?
В словах твоїх силенна сила,
Подумай і відповідай.
Що прагнеш ти? Чого бажаєш?
Чи досі ти його кохаєш?
Чи розлюбила за цей час?»
Жінка промовила: «Не раз
До тебе линула з мольбою,
Думки сплітаючи душею,
О Боже, щоб з’єднав ти нас…»
Потім замовкла на хвилину…
Минуле, наче павутину
Продовжив розплітати Бог…
______________________________
В ту мить перед всіма почали
Вставати дні, що повінчали
Кохання й долі отих двох.
І не читав ніхто думок,
А лиш дивились на те дійство -
Як драгоціннеє намисто
Кохання з пристрастю сплились…
Як тихі краплі насолоди,
Неначе дощовії води,
Тікли по тілі, і не раз
Стогін зривався з уст красуні.
І рик звірячий у відлунні
Із чоловіка виринав.
Краси небачені картини…
Те поставало, що до нині
Ніхто побачити не міг…
Як і почути тихий крик,
Що роздирав їх душі навпіл
Коли розлуки час настав.
Вважалось, що їх поєднав
Світ простору, сама природа -
Такої сили насолода
Дається тільки раз в житті…
«Чому, скажи, ви не змогли, -
Спитав Господь у молодої, - з’єднати долі?»
«Знаєш сам, - та враз йому відповідає, -
Серед віків, крізь дні життя,
Єднає всіх просте буття
Те, що даровано тобою.
Щоб бути поряд кожну мить
Щосили треба полюбить
Та прагнути з’єднати долі.
Коли ж це просто гра і жарт,
Не справжність дум, словесна зрада,
Коли в душі звинить обман,
А розум заплітав туман,
То все пусте, то все проказа…»
«Що хочеш ти оцим сказати?-
Спитав Господь, - Ти не кохала?
Чи в нього сили було мало,
Щоб долі ваші поєднати?»
«Одне лише можу сказати, -
Так тихо, що майже не чути,
Молодша стала промовляти, -
Колись у давнині глибокій,
У битві за життя жорстокій
Зустріла я людину цю.
Кохались ми, життя горіло,
Біль, горе разом все зітліло…
Тоді домовились, що враз
Коли потрапимо на землю,
То доля поєднає нас
І ми зустрінемось. Весь час
Коли молитви промовляла
Лише його тоді чекала
І ось зустріла… Тільки він
Не розпізнав мене. За тим,
Я все любила його, Боже,
Я йшла за ним, була де він
Та він відрікся…»
«А між тим, вас саме доля поєднала», -
Сказав Господь, - та долі мало
Одну отак на трьох ділить…»
«Ну, що ж, ти маєш тільки мить
І зараз все тобі належить!
Кажи! Що серденько бентежить
І що бажаннями горить?» –
Спитав Господь у молодої.
Вона, відчувши дотик болі,
Тихенько знов відповіла:
«Я зможу, я завжди могла
Іти сама крізь біль і смуту,
Крізь зради, горе, сльози, муку.
Але, ти сам, Господь, ріши
Як нам іти, де в кого доля.
Для мене ти єдина воля.
Я підкоряюся тобі!»
_________________________________________
Все знов затихло.
Рівно вряд, крокуючи один за одним,
Постали Ангели. Природним,
Прозорим стало все кругом.
Торкнулася своїм чолом
До рук Господаря Феміда.
Щоб суд вершився справедливо,
Мечем трикутник роз’єдна,
Три долі вирішить вона.
Дві об’єдна в одну, можливо,
А третій спокоєм безмірно
Наповнить долю до кінця.
Во славу Божого творця,
І Сина, і Святого Духа.
А може роз’єдна навік
Всі долі три та й розкидає…
Ніхто майбутнього не знає
Шлях Господа – це цілий вік…
______________________________________
«Отож завершимо ці муки, -
Сказав Господь, - єднаю руки
Оцих двох люблячих створінь.
Во славу ваших поколінь
І щастя вашого во славу.»
«Тобі дарую я забаву, -
Бог чоловіку відказав, -
Ти песть її, як ти бажав
І бережи, як квітку сходу.»
«Тобі ж дарую я свободу
І спокій в ситості й добрі,-
Звернувся Бог до той, що старша, -
Не думай про події злі.
Бо щастя вже не повернеться.
А серце болісно заб’ється
Й замре, якщо так залишати.
Кому, як не тобі це знати.
Отож, живи собі во славу!..»
«А що тобі? Яку цікаву
Життєву долю дарувати? -
Спитав Господь у молодої,-
Тобі дозволено бажати
Все, що захочеш, Зірко мила.»
«Я подарую тобі крила, -
Продовжив Бог, - щоб світ могла
Ти разом з сином подивитись.
Тобі ж дозволено любитись
З тим, з ким у пристрасті була.
І ще дарую, щоб могла
Ти народити ангелятко -
Маленьке, милеє дівчатко.
І втіху мати до кінця,
І до останньої хвилини…»
_________________________________________
Вирує світ, вирують мрії
І доля щастя роздає.
Цінуйте все, що потрапляє,
Цінуйте все, що доля має
І кожен день, і кожну мить
Кохайте, пристрасно любіть,
Й живіть для світла в насолоду!
Дарує Бог нам нашу вроду
І миті щастя на землі…
©
22.08.2012
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=736689
рубрика: Поезія, Поема
дата поступления 06.06.2017
Новий швидкісний потяг повільно зупинився. Стоянка всього хвилина і пасажири жваво піднімалися на пологу сходинку вагонів. Кваплячись, я заскочила всередину комфортабельного потягу. Клас другий був майже повністю заповнений. Швидко відшукавши своє місце, з полегшенням та радістю майже впала в м’яке крісло.
«Все. Дві години і я буду дома.»
Я закрила очі. Потяг плавно набирав швидкість.
- Прошу ваш квиток і документи, - голос стюарта елегантно забринів десь зверху.
- Так, так. Хвилинку, - відповіла я, трохи нервово розкриваючи велику дорожню сумку.
Я завжди намагалася бути максимально зібраною в дорозі. «Документи, квитки, гроші… Документи, квитки, гроші…». Так завжди говорив мій батько коли збиралися в подорож.
«Та де ж той квиток? Невже забула?» Думки блискавично проносилися одна за одною.
- Нарешті, - з придихом в голос промовила я і протягнула стюарту квиток і паспорт.
- Дякую. Все добре. Приємної дороги, - мовив він, повертаючи мені документи.
- Зручніше вмостившись, я обережно і ненав’язливо почала розглядати сусідів.
Треба сказати про особливість розташування місць в вагонах швидкісного потягу. Ряди крісел, розташованих через прохід, направлені напроти один одного. Тому фактично я могла бачити не потилиці навколишніх пасажирів з різноманітними кольорами волосся і зачісками, а обличчя подорожуючих зі мною в даному вагоні людей.
Поряд, через прохід від мене, сиділа молода дівчина. Її поза, вираз обличчя яскраво виражали нестерпність поїздки, набридливість оточення і втому.
Біля неї сидів чоловік в офіційному костюмі і з ноутбуком на колінах. Він з захватом дивився в монітор, поринувши у перегляд чогось дуже цікавого.
За ними в іншому ряду сиділи рудоволоса дівчинка з мамою. Зовнішність дівчинки, а особливо яркий колір її волосся, притягували до себе погляди. Крім того, її вертлявість і хаотичність рухів привертали увагу мимоволі. За декілька хвилин дівчинка могла встигнути заспівати пісеньку, пробігти по проходу між рядами, запитати про щось оточуючих її людей, видерти у мами журнал, а замість нього вручити їй свою куклу. Декілька разів дівча вилазило на сидіння крісла і починала доволі голосно коментувати побачене, а її мама безуспішно намагалася заспокоїти цей маленький рудий живчик.
Я споглядала за цим клубком енергії і розуміла, що наступні дві години можуть стати доволі «веселими». Єдине, що відволікало від маленької непосидячки – це екрани телевізорів, розміщені майже під стелею вагона. По них крутили то рекламу, то невеличкі сюжети. Звук був приглушеним і практично нічого не було чути, тільки миготіли картинки, змінюючи одна одну.
В якийсь момент я побачила, що непосидюче дівча з уважністю дивиться в екран телевізора. В той момент показували соціальну рекламу. Я не одноразово бачила її раніше і саме її з замиранням дивилося рудоволосе дівча.
От уявіть собі: «Зал очікування. Хтось дрімає, зручно всівшись на сидіннях, хтось читає газету, хтось слухає музику, хтось майже біжить, запізнюючись на свій рейс. Пасажири. Різні за віком, одягом. Крупним планом показано дівчинку, що швидко йде з морозивом у руках. І ось кульмінація. В вхідних дверях зали очікування з’являється група військових. Спокійні, зосереджені, з похідними мішками за плечима вони проходять крізь центр зали. Без слів зрозуміло – вони захищають Батьківщину, захищають кордони, захищають спокій мирного життя.
І ось один з пасажирів піднімається і починає аплодувати. Потім ще один, потім ще. І ось весь зал очікування, як одна людина, аплодує захисникам.»
Ролик закінчився. Далі на екрані з’явилися якісь собачки. Дивно, але дівчатко вони не зацікавили. Вона сіла в крісло, обійняла руку матері і завмерла.
«Може втомилася?» - майнуло в моїй голові.
Потяг їхав плавно, чутно було тільки шуркіт коліс. Не відчувалося ні різких рухів швидкісної машини, навіть гальмування не викликало різких поштовхів. злітали хвилини. Пасажири швендяли то в один бік вагону, то в інший. Я знову подивилася на рудоволосу дівчинку. Вона сиділа тихо, майже не рухаючись.
«Шановні пасажири, - почувся тендітний дівочий голос в радіоточках вагону, - через десять хвилин зупинка Полтава-Київська. Зупинка дві хвилини. Прохання пройти завчасно до виходів. Дякуємо, Що користувалися послугами нашого потягу. Щасливої дороги!»
З місць почали підніматися пасажири. Саме в цей момент я побачила, що в нашому вагоні їхали хлопці – учасники АТО. Вони відрізнялися не тільки військовим одягом з відповідними шевронами і нашивками. Вони були інші – спокійно-зосереджені, з чіткими, виваженими рухами. На обличчях відображалася ледь помітна втома, яка ховалася в глибоких зморшках, в сивому волоссі.
Один за одним хлопці двинулися до виходу.
В цю ж мить, наче якась пружина спрацювала в рудоволосій дівчинці. Вона миттєво видерлася на сидіння крісла, рівненько стала і почала аплодувати. Проходячи повз неї військові посміхалися і привітно казали: «Дякую».
- Мамо, а чому ніхто не аплодує, як там в телевізорі? – забринів голосочок дівчини, - вони ж нашу землю захищають як мій тато. Мамо, чому ніхто не аплодує?
Якась мертва тиша на декілька хвилин охопила весь простір вагону. Потім почувся спокійний чоловічий голос: «Дякую, вам хлопці!»
«Слава Україні!» - викрикнув хтось з військових.
«Героям слава!» - миттєво, як по команді, вибухнуло у відповідь.
«Ще не вмерла України ні слава, ні воля…» - почувся тоненький голосочок Рудоволоски. Військові зупинилися і як один продовжили: «Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля…»
Через хвилину потяг зупинився. Хлопці зійшли на платформу і розчинилися у густому, темному просторі.
«Герої не вмирають… Герої не вмирають…» - пульсувало в моїй голові.
«Але саме головне, щоб герої поверталися живими і більше не їхали воювати», - промайнуло наступної миті.
Потяг рушив.
«Чорне море ще всміхнеться, дід Дніпро зрадіє. Ще у нашій Україні доленька наспіє…» - почулося за вікнами вагону і розтануло в темноті ночі.
©
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=736687
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 06.06.2017
Любіть життя!
Його завжди замало…
І хоч подіями заповнене буття.
Життя летить – і ось років не стало,
А разом з ними зразу зменшилось життя…
Любіть людей!
Тих, що постійно поруч.
Тих, що так звичні, як осінні дні…
Цінуйте їх! Бо потім справжній сором
Наповнить ваші дні, коли підуть вони…
Любіть свій день!
Любіть його краплини.
Вони біжать і вже без вороття…
Любіть дітей!
Любіть усі стежини й шляхи любіть –
Бо то саме життя!!!...
©
27.11.2009
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=736538
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 05.06.2017
Згадаємо незгасні ті слова,
Що по століттю з праху виринають:
«Чим груба і безглуздіша брехня –
Тим з легкістю їй люди довіряють…»
Але на зараз «Казкарі» не ті,
Їм площі і майдани не потрібні.
Віщають вільно й пристрасно вони
Новини раз у раз зверхемоційні.
Кругом куди не глянь там вороги –
Америка, Європа, Україна…
І в змові лютій жадібно вони
Хтять, щоб Росія стала на коліна.
Фашисти, ті колишнії брати,
Віками, що у друзів маскувались,
Зничтожують і спалюють хати,
Ріжуть дітей, що в погребах ховались.
І все це на своїй рідній землі –
Самих себе зничтожують, катують.
Жінкам своїм на згадку на чолі
Ножами чорну свастику малюють.
Запрошують у гості цілий світ:
«Хто хоче просто так повоювати?
Чи передати плачений привіт?
Із танків по оселях постріляти?»
Картинки раз у раз суцільний жах -
Наче вся нечисть світу в Україні.
Готують для Росії вічний крах,
Щоб схоронити всіх у домовині.
Все зрозуміло – ворог ззовні є
Й нема потреби поясняти злидні
В яких втопив населення своє
Правитель через дії амбіційні.
Та не сховати дійсність за брехню,
Новинами не будеш тільки ситий.
Зірве життя московську маячню
З очей людей безумством оповитих.
Почнуть боротись за свої права
І зрозуміють справжність слова «ВОЛЯ».
Відчують, що країна ще жива
І що у них насправді інша доля.
Нарешті позабудуть ті слова,
Що по століттю з праху виринають:
«Чим груба і безглуздіша брехня –
Тим з легкістю їй люди довіряють…»
©
11.02.2015
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=736537
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 05.06.2017
Тату, татусю, вертайся!
Тільки живим залишайся,
Тільки приїдь назад…
Твій яблуневий сад
З братом удвох обробляли
Й пісню твою співали –
Слухало все село…
Хай те смертельне зло
Швидко піде з України!
І всі військові в родини
Цілі й здорові прийдуть.
Хай вас усіх оминуть
Пулі й осколки гармати.
Скільки ж нам треба віддати
За тишу й спокій життя?
Хай знов вернеться буття,
Що щастям нам усміхнеться.
Хай все погане минеться
Й ти повернешся назад
В наш яблуневий сад…
Тату, татусю, вертайся!
Тільки живим залишайся,
Тільки приїдь назад…
©
17.02.15
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=736444
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.06.2017
Як Бог розподіляє долі?
Ніхто, ніколи це не взнає…
Чому одному стільки болі,
А іншого вона минає?...
Як Бог коханням наділяє?
Чому один щосили любить,
А інший почуттів не має
І серденько своє не губить?...
Як щастя Бог розподіляє?
Чому один життям щасливий,
А доля іншого блукає
І обирає шлях жахливий?..
Ніхто невідповість напевно,
Що має бути – завжди буде.
Тільки б не втратити даремно
Все те, що в боротьбі здобуте.
26.02.2015
©
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=736440
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.06.2017
Мамо, моя люба Ненько,
Звертаюсь до тебе, Рідненька,
Хоч подумки тисячі раз.
Я виконав чітко наказ,
Ми нашим ішли на підмогу
Та раптом в ворожу облогу
Потрапила група вся.
Земля лиш здригалася
Від тої кровавої бійні.
Та сили були нерівні
І нас узяли в полон.
Та все ж той ворожий загон
Хоч трохи, а крові напився!
Я трішечки лиш помилився
Й на той світ відправив лиш трьох.
А зараз в брудний старий льох
Мене і всіх хлопців запхали.
Але, хай там грець, ми страждали
За волю рідненьких країв!
…Згадай, як колись я хотів
Палац кам’яний будувати?...
Все місце ходив я шукати
На схилах старого Прута.
І дивною задумка та
Здавалася всім у містечку.
А ти раз у раз по словечку
Підтримала мрію мою.
І в тихую пісню свою
У ту, що надвечір співала
Не наче намистом вплітала
Дрібнички майбутніх схем.
В той час лиш одною із тем
Між нами – було майбутнє.
Ти вірила в світле, могутнє
І легке життя моє.
Всю юність й життя своє
Ти втілила в мої мрії.
Твої материнські надії
Я виконав як зумів…
Коли ж хитрий ворог хотів
Країну в руїни розбити,
Народ у крові втопити,
Не зміг я сторонь стояти
І захисту в комусь шукати –
Я йшов захищати тебе!..
«Синок, збережи себе!...» -
Крізь сльози тоді промовляла
І ладанку в руки давала
Ту, що зберегла життя.
Я знаю, молитва твоя
І досі дарує сили…
Ми втілимо, що хотіли
Лиш Бог би нам дав життя.
Крізь час українське буття
Найкращим у світі буде!
І вірю, що світ не забуде
Живий український кордон
І хлопців, що Армагеддон
Зуміли життям зупинити.
В Європі війну припинити
Й здолати диктаторський лад.
Бо кожен із наших солдат -
Герой за життя і по смерті.
А дехто із нас безсмертний
Бо вижили в пеклі вогню
За край й Україну свою!
Матусе, моя люба Ненько,
Кохаю тебе, рідненька
І вдячний тобі за все…
©
04.02.2015
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=736235
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 03.06.2017
Дві матері – дві долі,
Що жили тихо і поволі
Поки у двері смерть не завітала.
Синів єдиних назавжди забрала,
Наче на згадку залишивши чорний сум…
Миттєво від постійних дум
Обидві матері у тінь перетворились,
Обидві над могилами журились
І сльози проливали раз у раз.
Хто пояснить їм, що у мирний час
Без ведення війни від куль померли
Солдатики - крилатії орли.
На землях де колись діди
Ділили хліб і кварточку води,
Від куль німецьких в бліндажах ховались,
Пліч опліч разом одбивались
І мріяли про мир на всій землі…
Коли б з могил піднятися змогли
Діди убитих хлопців яснооких
Й побачили, що у війні жорстокій
Росія здатна всесвіт весь змінити,
Імперію бездушну породити
Й брехнею всіх кормити навкруги.
Навряд вони б це витримать змогли -
За що ж тоді в війні перемагали?
Та факт є фактом – нападали
І знищували все російськії війська.
На Сході запалала вся земля
І хлопці, що Укропами прозвались
В щит волі один з одним об’єднались,
Щоб захистити землю до кінця.
Отак в бою, смертельного вінця,
Доля на хлопців тихо одягала.
Земля Героїв плачучи приймала,
Їх справжнії, хоробрії серця.
Але звучала смерті пісня ця
Не тільки для Героїв з України.
Безславно, нишком в домовини
Лягали інші хлопчаки.
Яких в могилу навіки
Амбіції чиїсь загнали.
Отак, безвісно помирали
В боях російськії сини…
…Тече ріка, пливуть човни,
Що душі мертвих перевозять.
А матері квітки приносять
І плачуть гірко в самоті…
© 2015
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=736162
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 02.06.2017
Послухай, як іноді плаче душа,
А серце надією тішиться тихо.
Як сумно, що вся України краса
Спіткала війни сіро-чорнеє лихо!
Як прикро, що тихо у небуття
Найкращі сини України зникають.
І в кого шукати того співчуття
Батькам, що дітей молодими ховають?..
Послухай, як тужать вночі матері,
Як діти батьків у безодню гукають.
І тільки квітками нові цвинтарі
По всій Україні щодня прикрашають.
І скільки молитв щосекунди руша,
У небі від них піднімається вихор.
Послухай, як іноді плаче душа,
А серце надією тішиться тихо.
©
2015
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=735946
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 01.06.2017
Як часом не чуємо ми очевидне –
Легке чи жорстоке, а може огидне?..
Ми тихо вмовляємо, що все на краще
І щось розуміємо трішки путяще…
А в грудях душа – б’ється мов тая пташка
І криком кричить Богом духа монашка.
Закрита у грудях, подалі від світу
Вона бо все знає – ціну заповіту…
Та крик той розстане у вирії гулу.
Душа не покине те тіло із муру.
Аж поки за нею на відчаю крилах
Хтось з ангелів сивих не прийде по схилах…
І тихо на руки візьме білолику,
Маленьку, прозору, справжнісіньку втіху…
Як часом не чуємо ми очевидне –
Нам порсатись в бруді ніяк не набридне…
©
2017
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=735802
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.05.2017
Втомилася я від чужої гри…
Що день за днем в похмурі кольори
Життя моє нещадно малювала.
Від масок, які бачила й вдягала,
Щоб бути не чужою, а як всі.
Жити втомилася у тому хаосі,
Що ззовні ненав’язливо існує.
В безправ’і, що собі панує
Крізь тих, які вважають, що пани.
Крізь тих, що через голови змогли
На якусь мить до сонця стати ближче.
Та, Слава Богу, смерті попелище
Всіх враз зрівняє, де б ми не були.
Втомилася я від чужої гри…
Що кров людську, як воду розливає,
Що показово край кохає
Та все ж сини і дочки на війні.
Як ті метелики на світлому вікні
Тріпочуть крилами, тримаючи удари.
Втомилася я від чужої гри…
©
2017
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=735632
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 30.05.2017
У татуся і матусі
Росла дівчинка Ганнуся.
Миле, лагідне дівча,
Їй усього вистача.
Бо Ганнуся одиначка.
Мамця в неї бо співачка
І народжувати знову
Не хотіла. За основу
Взято Ганночки життя.
І з дитинства заняття
Мовами і малюванням,
Музикою, вишиванням
Враз заповнювали день.
Плинув час. Своїх пісень
Бог кохання заспіває.
А коли? Ніхто не знає…
Вісімнадцятий так рік
Ступив тихо на поріг…
І Ганнуся покохала!..
Та на жаль вона не знала,
Що кохання й почуття
Не прописані в буття
Що матуся їй писала.
Ганя трохи все ж страждала
Та студентськеє враз життя
Поховало почуття.
Пролетіли так роки.
Вже написані рядки
У дипломі й вступне слово.
«Все! Нарешті щось нового
В долю вітер принесе!» -
Так Ганнуся міркувала.
Вона мріяла, чекала
Щастя й справжніх почуттів.
Пронеслося безліч днів
Й ангел зглянувся на небі.
І в Ганнусиній потребі
Чоловіка їй привів.
Для щасливих мало слів.
Все було більш ніж чудово!
Світ навколо кольорово
Запалав. Та ось на жаль
Мамця почала мораль
Щохвилини промовляти.
Що Ганнуся має знати –
Той, ну так би скажем зять
Їй не пара. Що зрівнять
Їх і сам Господь не в змозі.
Що на Ганчиній дорозі
Ось таких ще буде й є.
Що завжди вона своє
За життя ще надолужить.
А той зять ще хай заслужить
На Ганнусю – діамант.
Так враз зник зять музикант
І військовий й викладач
До смаку не був хоч плач…
Швидко плинули роки.
Вже Ганнуся залюбки
Заміж вийшла б хоч за когось.
Та не зве ніхто. Вже чогось
В Ганночці мабуть нема.
Так старіла вже сама…
Що сказати? Той хто ціну
Не складе й малу дівчину
У принцесу перетворить –
І собі і їй нашкодить…
https://youtu.be/umBkQU8kQGI
© 2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=735483
рубрика: Поезія,
дата поступления 29.05.2017
Толя весь рік неспинно працював.
Він випускник, він прагнув і бажав
Іспити скласти легко і чудово.
Крім всього іншого і це не випадково,
Він Край любив і Мову поважав.
Тому навчався, правила вивчав,
Щоб Рідною яскраво говорити.
І потім щоб ніде не червоніти,
Що наголос поставив десь не так.
Яке ж то диво і суцільний жах
Коли питання в тестах розглядали.
Мужі освіти в Толі запитали
Де наголос поставити в словах?
Наприклад, слово «Задниця» існує.
Те слово справді провокує
Бо наголос в трьох випадках можливо
Поставити. І то суцільне диво!
Так «За′дниця», а так «Задни′ця», а може навіть «Задниця′»?
Ми не знайдемо так кінця!
Лиш суть залишиться єдина:
Коли Країна чи Людина
В халепу вскочить величезну
І як життя саме старезну –
Тим словом саме називають її буття
І не чекають швидкого з того вороття!
Мораль єдина все ж існує –
Хай Мова вільная панує
Без видумок і перекосів.
Бо то земля не Малоросів,
А Українців, що єдино
Плекають Мову Солов’їну!
©
https://youtu.be/IKzQdQkP5bY
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=735366
рубрика: Поезія,
дата поступления 28.05.2017