Завмерла наша осінь біля тину,
де пам'ять заховала давні дні.
Цілує дощ засмучену калину,
А ти чомусь не снишся вже мені.
Тут довгі вечори похолоділи.
І ночі не такі уже ясні.
Небесні зорі в’яло посмутніли
Й пишу не прОжите в самотині.
Рядки складаю, де немає болю,
Розкривши душу в новий день іду.
Відводжу від страждань невтішну волю,
Щоби від інших відвернуть біду.
Кружляє листя в золотім багатті:
Горять останні іскорки тепла.
Творець затримав осінь в жовтім платті,
Поки зима в кожушок не вдягла.
Де-не-де лише просвіт замалює
У сірувато-темні кольори.
І пасмами дороги затушує
Й розчинить твердь до зимної пори.
Та просіче дрібненькими дощами,
Щоб вбити у траву опалий лист.
І застелити землю килимами,
Допоки не ввірвався хуги свист.
Бо листопад стоїть на почеканні,
Та гостя без запрошення іде,
Бо має в собі наміри захланні
І час для неї, наче щось пусте.
Лиш до обіду промінець гуляє,
Плекає мокрі, голі гілочки.
І грона калиноньки обіймає,
Як замовкають дощові смички.
Стемніє, й вітровій насуне хмари
І рване злива, й холодом війне.
Померкнуть в сонній ночі денні чари
Й обгорне смуток буле, осяйне.
Але прокинусь зрання та пройдуся,
Вгортаючись у променевий блиск.
Та в світанковій свіжості скупнуся
І зачарує серце денний лиск.
Бо завтра може цього і не бути…
Хтозна, чи знов прийдемо в новий день.
Тому, жену від себе краплі смути
Й з природи набираюся натхнень.
І хай вона буває дуже різна,
Та в кожній порі року чарівна.
Як жінка: то сварлива, а то ніжна,
Але завжди красива і мрійна.
