Вечірнє місто гасить ліхтарі,
Але мій сон не плине так одразу.
Сиджу й пишу про тебе, до зорі,
Та загортаюся в холодну фразу…
Пишу не відправляючи листів.
Хоча, можливо, потайки чекаєш.
Все розумієш навіть і без слів,
Хоч свої почуття давно ховаєш.
Придумала тебе, мабуть, собі.
І поглядом читаю твою смуту.
Можливо, ти лиш гість в моїй судьбі
Й в не зустрічі несеш свою спокуту.
Не вмієш порадіти вдалим дням
І в розпачі поплакатись душею.
У колі близьких, ти по-суті сам,
І долею живеш вже не своєю.
Мовчанням заморожуєш стежки,
Розгублюєшся у своїм бажанні.
Та прошиваєш лиш криві стіжки
І затишку в без затишші шукаєш.
Не я тобі суддя, ми вже самі
У радість вибираєм свою долю.
Йдемо назустріч літу, чи зимі:
Будуємо земний рай, чи неволю.
Можливо, не тобі мій шквал думок:
Мабуть, пишу надуманому тому,
Хто відчайдушно робить в житті крок,
І не належить більше вже нікому.
Мені не імпонує холод душ;
Зимою я вже вдоволь наситилась.
Біжу навстріч весні уже чимдуж
І вже давно з самотністю змирилась.
Творіння надихає на життя,
За день прожитий Богу поклоняюсь.
Прискорює весна серцебиття
І я у ній, немов би розтворяюсь.
Літаю, як дитина, в своїх снах…
Якого щастя можна ще бажати!
Давно здолала сумніви та страх,
Тепер радіти б й мріями літати.
Я напишу немало ще рядків,
Які комусь таки зігріють душу.
А тому, хто мене не зрозумів,
Напевно і писати я не мушу.
