Морозно виє вітер.
На серці прохолода.
Я б міг себе жаліти,
Проте мені не шкода.
Бреду вечірнім містом,
У втомі очі мружу.
Завія лютим свистом
Троюдить вперто душу.
Зими студена млявість
Зігнала теплий спокій,
Віддав свою я радість
Розпуці кароокій...
Хай це іще лиш витік
Життя мого дороги,
У безвість вже щомиті
Ведуть непутні ноги.
Кудись у край імлистий,
Де буде тільки тиша...
Та поки ж маюсь містом
Один під стогін хвищі.
Однак мені не шкода,
Хоч міг себе жаліти.
На серці прохолода.
Протяжно виє вітер.
14.ІІ.22 р.
Бачу вірш написаний майже в переддень початку війни, тому звучать ще тривожніше роздуми героя без жалості в очікуванні зустрічі з чимось невідомим...
Дуже сподобалось.
Щиро вдячний за візит і відгук! Так, для мене той лютий був доволі непростим і в душі вже було передчуття чогось важкого та страшного. На жаль так і сталося...
Зворушливо...Душевно...-
Віддав свою я радість
Розпуці кароокій...
Відвіє вітер...холоднеча...
зазвучить пісенька лелеча...
Весна красна тепло і мрії...
Хай не покинуть вас надії...
Буде тепліше,як колись...
Дякую за вірш!
Надихнули мене. Нехай щастить!