Загас багряний жар зорі,
стою самотньо під вербою.
Сміються з бору шишкарі,
а серце плаче за тобою...
Й дарма, що літо у краю
і все воліє розквітати –
Не тішать душу вже мою
ці вечори із пахом м’яти.
Не гріють червінню мій сум
розкішні маки та жоржини,
Байдужим став той ніжний шум,
що з очеретів сонно лине...
Чому ж у грудях так пече?
За те, що віддано люблю я
Звабливий блиск твоїх очей
і стать граційну, наче туя?..
Ну що ж, нехай!.. Усе одно
із почуттями не борюся:
Хмелять мене, мов те вино,
твоя хода й волосся русе.
Хоч їх лиш бачу уві сні,
проте ж які ті сни щасливі!..
Бо так ходжу в осяйні дні
промоклий вщент у туги зливі.
Й під щасні трелі шишкарів
подовгу мрію під вербою,
Щоб раз, в один із вечорів,
стояв я там уже з тобою.
VI.22 р.
Спасибо за такое замечательное стихотворение!
Браво!
Дай Бог главному герою стать счастливым не только во сне,но и на яву!
Мирной ночи и Ангела ко сну!)
