Находилися ноги, натрудилися руки.
Ледве-ледве із хати він ступив за поріг.
Пересиливши болі, пересиливши муки,
Зупинився, подумав:"90 вже літ!"
Дуже- дуже повільно вийшов тихо за хвіртку,
Не світилось у вікнах, уже спало село.
А йому було важко, одиноко і гірко,
Хоч хитався в зажурі, пішов далі селом.
Ось дійшов до подвір'я, тут стрічала Лукеря.
Пригадав, як він вправно тут скакав через тин.
Серед мальв незабутніх, незрівнянно-рожевих,
І Лукерка, як сяйво у цвітінні жоржин.
Очі глянули в небо, там світилися зорі,
Раптом зойкнуло серце, і Левко аж закляк.
Там Лукерчині очі синьо сяяли з неба,
То вона посилала йому лагідний знак.
"Як же жити без тебе, ой Лукерко - Лукерю!
Твої очі для мене з висоти мерехтять.
А без тебе, голубко, не цікава вечеря,
Без твоєї усмішки жить не можна ніяк!"
Мерехтіли знов зорі, по щоках текли сльози,
Лише тричі він плакав у своєму житті:
Як родилися дітки- і Софійка, й Серьожа,
І тоді, як Лукерка відійшла в інший світ.
Загуло за спиною, загурчало і стихло.
Зупинилась машина і почув він басок:
"Любий, діду- дідусю, де ж ви ходите знову,
Я приїхав за вами!"- задзвенів голосок.
Тупцювався на місці, пройняла його радість,
І тепло розлилося з голови до кісток:
"Любі, діти й онуки, як же добре сьогодні!"
З ними зможе зробити він в житті новий крок...
"Як же жити без тебе, ой Тонічко-Тоню?! Твоє очі для мене з висоти мерехтять. "Пробачте, що трішки змінив Ваш текст під своє розуміння і під свою душевну біль. Адже у кожного діда Левка є своя Лукеря. Дякую за вірш.
"Як же жити без тебе, ой Тонічко-Тоню?! Твоє очі для мене з висоти мерехтять. "Пробачте, що трішки змінив Ваш текст під своє розуміння і під свою душевну біль. Адже у кожного діда Левка є своя Лукеря. Дякую за вірш. 
