1
Сонячні промені торкалися землі….
Марина, злегка примруживши очі, вийшла з літньої кухні. Окинувши поглядом обійстя, про себе тихо,
- Пішла… ох, голубко моя, що ж ти вирішиш та коли, але ж час так швидко летить.
В світлиці сонячно і тихо…. Серед кімнати круглий стіл, покритий білою вишитою скатертиною. Посеред столу, в скляній вазі стояли білі троянди. Червоні кетяги калини, з зеленими листочками, вишиті на скатертині, підчеркували красу, ніжність кожної квітки.
Переступивши поріг, їх відразу помітила. Ледь посміхнувшись, майнула думка - О! Ба, навіть букет розв*язала. Так красиво, вміло розділила їх, не те, що раніше. Було всуне квіти в банку й скаже, - У вазу потім поставлю. Згодом і додому поїде, так їх і залишить. Нині мабуть таки сердечко йокнуло.
Затаївши подих, маленькими кроками, підійшла до спальні. Від здивування, аж закліпала очима. Тихе схлипування приголомшило стару. - Оце так - так! Те що відбулося і справді на краще. Пташечко моя, може корисно й поплакати, скоріше в собі розберешся.
Навшпиньках вийшла з кімнати. – Ні -ні, зараз краще не чіпати!-
Проживши життя, багато чого навчишся. Часто згадувала своє життя прожите разом з батьками чоловіка. Колись, щось і сказати треба, а колись і змовчати. Життя, як річка, то повноводна,то замулюється, То швидкий потік води, а то ледь помітний, всього буває.
В літній кухні ледь привідчинені двері… по обійсті розносився запах смажених котлет. Неподалік, кіт вже насолоджувався своєю порцією.
А пес, раз - у – раз ревниво позирав у його сторону, ловив запах. Все ж втішався своїм частуванням, кліпаючи очима, лапами тримав кістку, вгризався в неї.
- Ну от, здається вже обід готовий, що там… встала моя пташка, чи спить, чи просто вилежується ?
Не встигла й подумати, як двері відхилилися. Між дверима і луткою показалося обличчя Дарини. Вона ніби й намагалася посміхнутися, але погляд і вирази лиця мінялися бистро. Ніби боролася сама з собою, намагалася приховати, що в неї на душі.
Марина зробила вигляд , що непомітила її стурбованості,
- Гайда, пообідаємо та піду приляжу, трохи відпочину . Ти ж додому завтра їдеш…
-Ні! – Поспіхом перебила, - Я пообідаю і йду на автобус. Вдома достатньо справ. Ти казала, що сало передаси волонтерам…..
- Я не забула. Он у кутку, бачиш банки.
- Що дві даєш?
- Так, що є те й даю. Може банку огірочків візьмеш, думаю донесеш.
Нехай хлопці на здоров*я їдять, сало - сила, а огірочки до якоїсь каші, важко їм там. Хоч якась поміч від мене.
- А ми з мамою перечислили гроші на рахунок допомоги. Оце хотіла тобі сказати, до нас у офіс знову приходили волонтери, мене до себе запрошують. Кажуть, зараз дуже скрутно, не встигають все зібрати.
Марина ледь здригнулася, похололи ноги,
- А мовчала…. як сніг на голову! Що підеш?
Покищо міркую… навіть батькам і Миколі не казала. З тобою все простіше, без істерики. Час покаже….
З села до траси дорога встелена вапняною крихтою. Деінде виямки і калабані води.Час від часу автобус погойдувало, Дарина задумливо дивилася у вікно.Чи то зелененьке поле, чи посадка, чи вряд кущі шипшини і глоду - мелькали, залишалися позаду, їй було не до них. Згрібала всі думки до купи - Мабуть в моєму житті розпочнеться нова сторінка.
2
Микола , захистивши дипломний проект, попередив керівництво, що викликають у військкомат. Якщо диплом не вдасться забрати, то хай хоч довідку дадуть, про закінчення вузу.
Вночі пройшов густенький весняний дощ… Вздовж дороги широка стежка до військкомату. По ній калюжі, то маленькі, то більші. Дарина йшла по стежці… здаля, горобчики зграйкоюперелітали з куща на кущ, з дерева на дерево. Знову й знову скакали по молодій травичці, підлітали до калюж. Горобці жваво підіймали крильця, розплескували воду.
А по дорозі, раз – у - раз в сторону військкомата їхали автівки.
Вона притишила ходу - Як цих малих пернатих обійти, щоб не злякати, хай би насолоджувалися своїм купелем.
Та лише мить, цвірінькаючи, горобці хутко покинули калюжу. Ніби даючи їй дорогу - йди сміливіше, ми тобі не завада.
Вже й настрій покращився, від думок, недоспаних ночей в голові гуділо
-Восьма ранку, може вже Микола там? Може я запізнююсь? –
Вкотре поглянула на телефон. - Ні здзвінка, ні СМС, що ж далі?-
Та зажавши в руці телефон, ніби долинули чиїсь слова - ти сильна, якщо кохає, то подзвонить….. Навіть озирнулася,- Тю що це?
Вона майже пів години вистояла біля входу до військкомату, але Микола не йшов. В коридорі людно й гучно, кілька раз піднялася на другий поверх, очима шукала його. Хтось поглядав у її сторону, а хтось і не помічав, вона ж вирішила чекати стільки, скільки треба, хоч і до вечора.
Минуло ще з пів години…. біля брами, помітила його постать. То ніби сонце пройняло все тіло, кинулася назустріч.
- Миколо! - здригнулися плечі.
За мить у його обіймах. Глибоко перевівши подих, ніби ковтнула кілька сльозин. Ховаючи обличчя на його грудях, прошепотіла,
- Я так хвилювалася,так хвилювалася, а ти…
- Помовч,не треба ятрити душі. Ти ж знала і ми з тобою на цю тему говорили. Все, що відбувається - на краще. Як і всі інші, я маю виконати свій борг перед Батьківщиною.
Розчервонілий, збуджений, Микола вийшов з військкомату,
-У нас є цілих два дні! В суботу з речами на відправку….
Шаленно загупотіло серце – два дні … так мало… - Ця думка її вибила з колії, ледь чутно зітхнула. Враз опинилася у його ніжних обіймах,
- Йдемо! У нас мало часу, тож використаємо його як найкраще!
Як і раніше, вони йшли взявшись за руки, обходили калабані. Позираючи на сполоханих горобців, посміхалися один до одного, розмовляли.
Вона ловила кожне його слово, його розповідь про захист дипломної роботи відволікла від сумних думок. Які вкотре намагалися нею заволодіти.
Він відчував її хвилювання, особливо, коли повідала про свої наміри допомагати волонтерам.
Доволі здивований її рішенням, все ж підтримав,
- Думаю твоє рішення правильним.
- А чому й ні, роботу не покину, у вихідні дні цим займатимуся. Он у селі вже є переселенці, люди бідкаються, війна. Бабуся дві банки сала передала , ще й вінок часнику і банку огірків. Бачиш, люди об*єдналися, кожен хоч чимось хоче допомогти армії.
Як тільки розмова торкалася війни, відразу сумні погляди, в розмові паузи. Вони підходили до п*ятиповерхового будинку. Біля її під*їзду темінь.
-Напевно знову хтось лампочку розбив, - мимоволі кивнула рукою.
- А нам і так добре, хіба ні? Ніжний дотик до її вуст, ніби до пелюсток квітки, заворожив у довгому поцілунку.
Повернувшись додому, Дарина довго не могла заснути. Ніби й досі відчувала його ніжні обійми, довгий поцілунок. Ні, це вже не так, як раніше, по- іншому, це що кохання?
Наступного вечора, вони теж були разом. Але недовго, Микола зустрів її з роботи і поспішив на автобус. Перед армією мав намір з*їздити в село, зустрітися з родиною.
3
Дарина вертілася перед дзеркалом,
- Ну, от зається так буде гарно! Мамо,Ти не бачила мого зеленого шарфика?
- Подивися в комоді, у верхній шухляді. – підходячи , сказала мати й продовжила,
- Передавай вітання Миколі. Хай Бог оберігає, хай легкою буде служба! Нехай удача стане його вірною супутницею..
-Добре мамо… останній вечір. Навіть невіриться що поїде… як я без нього буду? Найбільше хвилююся - тільки б війна закінчилася!
У кав*ярні гучно лунала музика. Народу, як комах… сміх, гучні викрики, веселі погляди. А між закоханих пар, справи доходили до обіймів і поцілунків.
Ніхто й ні на кого не звертав уваги, у компаніях, вся увага до своїх.
Життя вирує, що сказати! Хоча й проблем, як кажуть вище даху, але український народ уміє не тільки працювати, а й відпочивати.
На столі пляшка вина, на тарілці акуратно і щільно викладені скибочки лимона, поряд шоколадні цукерки в коробці.
Микола , наповнюючи вином келихи,
-Ну, що, якщо більше нічого не хочеш замовити,чого чекати, давай відсвяткуємо моє закінчення вузу. За диплом, мені сказали, немає чого хвилюватися, батьки отримають.
Дарина з насторогою дивилася на хлопців у військовій формі - Хто вони? Чи прямо з фронту, чи просто так вирядилися, щоб похизуватися -
Помітивши її погляди, посміхнувся, прошепотів, на вухо,
-Не дивуйся, напевно хлопці мають відпустки. Мабуть після лінії фронту… відриваються по повній. Ти ж знаєш, там буває дуже гаряче….
Зненацька, чоловіча рука лягла на його плече. Високий, засмаглий чоловік у військовій формі зацікавлено дивився на Дарину, водночас звернувся,
- О! Оце так зустріч! Миколо скільки літ не бачилися!
Дарина злегка почервоніла, здивовано позирала, ніби чекала пояснення, хто це?
- Романе! А ти,що може з передової?
-Тихо… такі справи, я тут з друзями. Останній день відпустки, вирішив у кав*ярню навідатися. Бачу і ти тут, не забув наші зустрічі. Шкільні роки – чудові! Ото було безтурботне життя.
- Присідай, на соромся! Романе, випий з нами, я у вівторок захистив дипломний проєкт, оце прийшли відсвяткувати.
За мить Микола приніс келих, наливав вино. Помітив, що Дарина намагалася тупо дивитися на стіл. Цікаво, що тут сталося за кілька секунд?
Роман ніби їв її дикими блискучими очима. По натурі такий хлопець, що за словом у кушеню не полізе,
- А очі! О, ці очі! То ніби очі мавки! Зелені очі, нагадують коштовні смарагди. І чий же це скарб?
-Ну, Романе, як завжди, ти в своєму стилі! Спокусник , здається в школі тебе дівчата так називали.
- То хто ця панянка? Як її звати?
Дарина відчувала незручність, тепла кров підступала до обличчя. Вона ладна була крізь землю провалитися. Наче не п*яний, навіщо стільки уваги?
-Так- так, досить компліментів! Знайомся, це Дарина - моя дівчина!- сказав Микола, намагаючись приховати своє незадоволення.
І продовжив ,
- А ти хіба неодружений?
- Ні! Я тому й пішов до війська, щоб від орків захищати наших дівчат! Вони ж у нас найкрасивіші!
Микола дав зрозуміти, що це його скарб, ближче до неї переставив стілець, присів. Злегка обіймаючи, поклав руку на плече.
Вона полегшено перевела подих. Як добре , коли відчуваєш підтримку, коли в тебе є той, хто може захистити.
Роману нічого не залишалося, як сприйняти все, як є. Весело сказав,
- Ну що ж, за твій диплом! За вас закоханих! І Дай Боже миру нашій Україні!
Залпом випите вино… дольку лимона підніс до уст. Різко піднявся з стільця, кивнув рукою, на ходу голосно сказав,
-Все друзі, я пішов, бачу на сьогодні, для мене досить! Па - па!
4
На годиннику майже двадцять друга година. Після кав*ярні, обійнявшись,тихою ходою добралися до її будинку.
Дарина порушила мовчання,
-Дякую за чудовий вечір! Закінчилися наші прогулянки, попереду в тебе нове життя. Куди пошлють не знаєш?
- Та ні, я тебе до дверей проведу…
В під*їзді тихо, підіймалися непоспішаючи. По сходах, кожен крок відгукувався луною в вишині. Нарешті знову тиша. Біля квартири, схилився над нею, впоспіх натиснув на кнопку дзвінка.
Враз зніяковіла, почервоніла,
-Але ж мови не було, що ти до нас зайдеш!
- Тепер є!
Одночасно відчинилися двері. На порозі стояв батько Дарини,
- Надіє, а до нас гості. Заходь - заходь Миколо! Давненько не бачилися.
Микола задоволений від теплого прийому, з усмішкою поглянув на Дарину, пропустив вперед. Переступав поріг квартири,
- Та ні, ви не хвилюйтеся, я лише на декілька хвилин.
Дарина трохи розгубилася… за ці три роки, у них він був лише два рази. Одного разу, домовилися піти в басейн,чомусь не було інтернету, мусив підійнятися до квартири.Тоді і випала нагода познайомитися з її батьками.
А згодом, приблизно через рік, після мітингу в парку, у День Незалежності, разом чаювали.
Надія вийшла з кімнати, привіталася й відразу запропонувала випити чаю. Але він відмовився.
- Я … оце зайшов, можна сказати попрощатися. Може Дарина й не говорила та я завтра з речами на відправку. Диплом захистив, визвали у військкомат, не наполягали, але запропонували пройти строкову службу. Мені ж не вісімнадцять років, я вже давно мав відслужити. Нині такі обставини,треба йти. Треба захищати Україну. Нас декілька чоловік , мають відправити на навчання в військовий округ. Зо три місяця навчань, а далі буде видно. Нам би війну закінчити, правда Даринко, а тоді можна й весілля зіграти.
Оце так видав! Ледь не вирвалося з її вуст. Здивувалася, несподівано почервоніла. Її красиві очі , ще більше округлилися, зволожніли й заближчали.
Надія помітила реакцію доньки, хотіла щось сказати, але Микола випередив її ,
- Вибачте вже пізно та й мені час іти. Я радий вас бачити, не зміг же поїхати не попрощавшись.
Рукостискання, прощання, побажання.
Повертаючись до виходу,злегка хвилюючись,
- Бувайте здорові. Доброї ночі вам! Думаю все буде добре, побачимося.
Дарина за собою причинила двері, в під*їзді майже темно.
Ліхтариком з телефона водила по стінах,по сходах,
-Непоспішай, йтимеш по сходах, добре дивися під ноги. Завтра побачимося.
Тільки в обіймах можна відчути її серцебиття, вгамувати хвилювання.
– Даринко, ти ж знаєш, я небагатослівний та хочу, щоб ти знала, я тебе кохаю ! Дочекайся мене! Я побачив твої блиски в очах,ті зірочки, які давно чекав. Зізнаюся, сумнівався, що ти мене кохаєш, але серце підказує, ми маємо бути разом. Ти для мене найдорожчий скарб, найрідніший на всьому світі. Нам треба набратися мужності і терпіння, прийде час, будемо разом. Нам би війну закінчити. Бережи себе!
Легкий поцілунок у ніс, в щоку,
- Ти красунька! Я пішов!
Обережно спускався по сходах - Ну нарешті наважився. Видно не чекала,а може вже геть заморилася чекати. От довбур, а я сумнівався.
Від думок на душі полегшало… спішив додому.
Місяць уповні… дивний стан душі. Занепокоєння, смуток, безпорадність. Емоційний день, вплинув на сон Дарини. Скільки хвилин, стільки й думок. Довго крутилася в ліжку, заснути вдалося тільки під ранок.
5
Похмурий весняний ранок… ранок тривог і хвилювань…
Біля військкомату збиралися люди. Гучні розмови, настанови, обійми, прощання, поцілунки.
Микола ніколи не любив довго прощатися. Сумні погляди, сльози… навіщо душі ятрити і комусь, і собі. Хоч і нелегко було умовити батьків, щоб не проводжали та це йому вдалося. Адже вони знали, що проводжатиме Дарина, тому й не дуже наполягали.
Біля входа в будівлю, взявшись за руки, вони стояли навпроти один одного. Ніби вже все було сказано,тільки зустрічалися поглядами, бентежили свою кров.
Важко вгамувати передчуття страху, напруги, хвилювання, але в цей час треба взяти себе в руки, мені б тільки не розплакатися - подумки умовляла себе Дарина .
За кілька хвилин під*їхав автобус, миттєво відчинилися двері. Несподівано , з рупора пролунав хриплий голос, призовників запрошували у автобус.
Дарина декілька раз важко перевела подих, по щоці котилася сльоза.
- О ні - ні, тільки не плакати! Люба моя, а ну подивись на мене.
Обійми… в щоку поцілунок,
-Ти сирість не розводь, це ж весна, не осінь.
Вона кинулася до нього, обома руками охопила за шию,
- Миколко, я кохаю тебе. Бережи себе! Я буду чекати.
-Даринко… все буде добре!- звільнився від обіймів,
- Ти ж сильна! Ми сильні! Все буде добре, я пішов!
Важко усвідомити, що нас чекає далі …. ковтаючи полинні сльози, поглядом проводжала автобус.Тільки тепер по - справжньому зрозуміла, ким насправді він є для неї.
6
Цієї ночі й Марині неспалося. Вчора , в останню путь провели молодого односельчанина. Люди гомоніли, він кулеметником був. Скорбота ятрить серце й душу. Смутні думки про рідну землю, про життя, про родину.
З самого ранку господарювала на кухні, з приймача слухала новини з фронту. Після почутих новин, присіла на стілець, витирала сльози,
-Ой, Боже – Боже, що ж це коїться? Війна - це ж зло. І що це за держава, що жодного століття мирно прожити не може.
-О! Мати Божа! Діво Маріє, глянь на нас з неба! Спаси і помилуй наших воїнів від ворожих куль і снарядів. Зупинини цю рашистську навалу!
Читала « Отче наш» і вкотре хрестилася.
Раптово задзвенів телефон, не поспішаючи дістала з фартуха,
- І хто це так рано про мене згадав?
-О, Даринка, моя пташечка дзвонить, може приїде.
В телефоні дивний звук, схожий на шморгання носом, потім голос онучки,
- Бабусю! Він поїхав! Ти мене чуєш? Він поїхав …
-Ти , що плачеш? Ану візьми себе в руки! Хто поїхав і куди?
- Микола поїхав служити в армію. А, я ж його кохаю….
На устах забігала усмішка, - Ну от, нарешті розібралася в собі….
Присіла на стілець,
-Ото знай, що кохання не завжди радість, а й страждання, я ж тобі скільки раз тлумачила. Тепер молися Богу, щоб все було добре. І при розмові з ним, ні в якому разі не плач. Ти маєш підтримувати його, а не скиглити, як дитина. І коли він поїхав?
-Оце допіру, їх чоловік двадцять повезли автобусом.
В телефоні знову дивний звук… зв*язок перервався.
-Ну от і поговорили, зате відверто, - пробурмотіла Марина.
Повернулася до ікони,
- Ну, що ж поїхав,так треба! Хай Бог йому допомагає.Нехай доля буде прихильною до нього. Дай Боже дожити до перемоги. Щоби всі дітки поверталися додому живими і неушкодженими.
Минуло майже пів року….
За цей час кровава війна завдала багато горя і біди Україні. У місті часто лунали сирени, нагадували про війну. Помітно побільшало й переселенців.
Дарина розривалася між роботою в офісі і в Центрі з біженцями. Одна розрада поспілкуватися з Миколою. Він служив на кордоні з Польщею. Не раз підстерігала думка поїхати до нього, хоч на хвилинку побути в його теплих обіймах. Але він умовляв, що нині не до побачень, треба трохи почекати. Його часті дзвінки, майже щоденні СМС, ніби сонце - придавали сили і віри в майбуття.
Останні новини з фронту окриляли її, наші війська пішли в наступ. Кожного вечора, готуючись до сну, подумки твердила собі
-Ми переможемо! Все буде добре! Микола приїде і ми обов*язково одружимося. А покищо … і справді треба набратися терпіння.
Жовтень 2022р
ID:
965426
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 12.11.2022 10:12:18
© дата внесення змiн: 12.11.2022 10:23:59
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
хвилюванням за долю України немає меж... Дякую за майстерну розповідь, пані Ніно! 
Життя є життя всяке буває! Але хто перейде через все побачить світло і знайде своє щастя у житті. Але не всім однаково складаються пазли вряд, на шахматній дошці є чорне і біле перемагає той,хто думає як дальше жити ? і Хоче жити,горіти життям, а не тліти.
Бажаю Вам здоров*я і наснаги для подальшої праці, 
