|
Краї моєї стежки завертають за обрій і дикими слізьми, неолюдненими, безіменними закипають в болотах, приправлених розмаїтим сухостоєм. Вже осінь. Вже осінь, та досі осторонь Час.
– Як ти? – запитую, та не дивлюся в очі.
– Дурненька, що мені станеться? – гірко всміхається вересневим пижмом, не дарма ж називають криворотом.
– Приворотнем, красуне! – зривається на відчужений сміх. Та, мабуть, повен ніжності, не розтрачував бо на смертних, не стримується від доторку і повільно відкидає мені пасмо волосся за плечі.
– Знаю, що чуєш навіть несказане, та не студи мені шиї таким оголенням – вдавано бурчу, – бо криворотом також! Та, якби мав владу обирати собі ім'я і воплотитися в нього у повній мірі, ким став би ти для людства і цієї порослої травами пустки: тим, хто чаклунством латає чужі підслухані душі, чи тим, хто з відразою до їхньої хворобливості створює нові, старі ж – розсипає насінням бур'янів?
– Нові душі... – задумується Час, – нові душі! Чи можу я бути певен, що сотворіння нового цілком захопить мою думку-блукальницю, аж виведе її до краю цієї нескінченної муки ходіння по колу.
– До краю? – тепер уже я не впоралася зі сміхом, нещирим і дещо істеричним. – Краю не існує, невловимий, та є те, що називають безбожністю. Невже тобі й не знати? Скільки разів, а хоч би й за календарний рік, ти доходиш до цієї вбивчої безбожності, що шлях до неї пролягає моєю стежкою, і мов над обривистим берегом океану, стоїш й докладаєш усіх зусиль, аби не спонукала тебе своїм диханням впасти чи то в кінець віків, а отже до перемоги зла над добром, чи то на зворотний шлях, а отже – в черговий столітній бій між янголами і демонами?
А я ще ні разу не виходила за обрій, – змінюю натужну тему, бо боюся почути його відповідь, – він втікає від мене зі зміною дня і ночі. Ох, обрій ще той гордій! Якби ж тільки сонце могло супроводжувати мене нога в ногу, а сон відступив навіки!..
Але ти? Ти бачиш значно дальше за мене. Розкажи, чи студено там в ноги?
Іноді наші розмови жовтіють швидше від осені. Час, здавалося, знову мене обманув. Втеча! Це так схоже на нього – змінити картинку розмови на якусь стару і затерту. Про що вона була? Можливо, про мого собаку. Аякже, мій собака – найкраще, що можна обговорювати задля легкості та дзеркальних посмішок. Можливо, про диваків, що збирають шипшину задовго до перших приморозків, наче навмисно крадуть у себе запоруку здоров'я, а в природи – красу. Можливо навіть про погоду, чому б не про погоду?!
Ці нарізки розмов хаотично вигулькували й зникали, заколисуючи до нудоти, аж доки я не отямилася від запаморочення, вхопилася за першу-ліпшу з них і, здавалося, стала на рівні ноги. Тільки віддалено відчула себе деревом – якоюсь дичкою, покрученою на протягах. Різнобарвне листя так заспокійливо опадало з мого єства. Час стояв трохи осторонь, монотонно повторював давно відомі істини і милувався мрякливими далями, коли я стиха зашелестіла на знак присутності: знову тут все сповільнене і тягуче!..
– Послухай! – раптово розвернувся Час, тим самим олюднюючи мене. – Що мені від здатності перемінювати чужі серця, якщо не прихилив твого за десятки років? Приворотнем зватися не хочу. Я обрав би називатися криворотом, – всміхається гірчично з полегшею. – Ти ж ніколи не дивишся в очі, мабуть, читаєш по губах?
16.09.2022
ID:
965358
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Мініатюра
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 11.11.2022 17:09:30
© дата внесення змiн: 07.04.2024 19:28:41
автор: Гриць Янківська
Вкажіть причину вашої скарги
|
