Він стояв у натовпі людей, за два кроки від неї,
він – її вилеліяна в серці, виношена в думах мрія,
її солодкий екзотичний плід,
який їй так давно кортіло скуштувати.
Стояв близько. Так. Але не сам. У натовпі.
«Ну ж бо, жінко, - напосідала ситуація, - зберися зі силами, кинь тому блискучому фруктові до вух хоча б такі нейтральні слова, як привіт чи добрий вечір».
«Не можу. Ти ж бачиш, він зайнятий розмовами з іншими». «То й хай собі. Ти теж маєш право на увагу.
Ну ж бо, вперед! Скинь ремінь страху з ніг своїх,
зроби ще крок назустріч щастю.
Кинься йому в обійми чи, принаймні, до його тіла доторкнись, промов: «Я рада бачити тебе». Дій!
«Ні. Хіба ти не помітила, що за ввесь час, поки я стояла тут, поруч, він ні разу не випустив яскравих зір з очей своїх, не кинув їх у темінь мого неба;
тривоги, що зросла осотом в моєму серці, не вижав своїм місяцем-серпом. Ніби мене й не знає, ніби порох я або людина-невидимка».
«То ти упустиш шанс, таки не підійдеш?»
«Ні. Не торкнусь ні спини, ні волосся. Тут інші його в ранг своїх возносять. Я, бачачи це, віру в шанс втрачаю. Тому це місце, де стоятиме ще певний час плід моїх дум, світ моїх мрій, негайно покидаю.
Як біль, що в серце зуби вп'яв уже, я винесу, не знаю?»
«Ех, роби, що хочеш, над тобою я контроль втрачаю». «Втікаю...»
