Небо насупилось сірими хмарами,
Плаче дрібненьким дощем.
Я розлучаюся з своєю парою -
В серденьку туга і щем.
Знову пройдуся по стежці до річечки -
Часто ходили сюди.
І замилуюся хвилями трішечки,
Що на поверхні води.
Гілля своє опустила на кладочку
Наша з тобою верба.
Вітер їй тихо розказує казочку,
Лише хлюпоче вода.
Більш не прийдемо із милим до річеньки,
Ти не чекай нас, верба.
Котяться сльози дрібненькі по личеньку –
Хай ця минає журба.
Кажуть, що рани всі час заліковує,
Гоїть на серці рубці.
І соловейко співає, витьохкує,
Десь на верхівці, вгорі.
Це вам здається
Це гра лиш уяви
Ви гляньте на хмари
Вони поплили
А нижче дивіться лелека
Ваше щастя і близько й далеко
Це відчуває душа
І покотилась сльоза
Серце відчуло, впізнало
Птаха крило підказало
І ще він разок ним махнув
Серцем він вам підморгнув
...Оленька!...
В самую душу и сердечко!
Тронуло...Благодарю Вас, милая!
Надеюсь, что раставание не у Вас, а у вашей ГГ?
ВСЕГО САМОГО ДОБРОГО ВАМ, МИЛАЯ ОЛЕНЬКА!
Дай Бог чтоб и "костлявой" не удалось это сделать!)
Разве ж это предусмотреть можно в нашей жизни?) Бывает...ты не хочешь, а "половинка" тайно хочет этого...???
У меня так и было..
Кости и сало...всё это временно! А ДУША- НАВСЕГДА!
Мира, согласия и любви Вам!
Замечательного дня и творческого вдохновения, Оленька!