В голові Робіна вирішувалася напрочуд проста оптимізаційна задача.
Якщо я веселий, усміхнений, доброзичливий, об’єкти тато і мама завжди поруч зі мною, нікому не потрібно нікуди раптово поспішати. Система повністю укомплектована, іншими словами впорядкована. Це означає, що так себе потрібно вести. Але в певний момент вони виявляють мою гру. А, отже, нещирість. І все-одно кудись поспішають. Отже, потрібно знайти оптимальний розподіл поведінки. Процесор миттєво вирахував оптимальну за Нешем модель. Рівновагу було досягнуто.
Те ж саме відбувалося на дитячому майданчику. Спочатку підхід спрацював. Але потім для Робіна почало відбуватися щось неможливе і неочікуване. Діти чомусь гралися з тими, хто вів себе не завжди дружньо та усміхнено. Виявилося, що справа не лише у родинних зв’язках. Що є щось дивне і незрозуміле, що вони між собою називали дружбою.
Що з цим робити, Робін не знав.
Раптом він відчув на собі уважний погляд дитячих очей. Це була Ліза. Ліза чомусь завжди гралася поруч з ним. Дивно було почути це від шестирічної дитини, але висновок дівчинки спантеличив Робіна.
- Ти хочеш сподобатись усім. Так не буває. Діти усі різні. І дорослі усі різні. Чи не краще просто знайти друзів, яким ти будеш потрібен, не зважаючи на те, який у тебе сьогодні настрій.
Операційна система Робіна намагалася включити цей алгоритм у його щоденну модель поведінки. Не дивно, що Робін час від часу зациклювався наче звичайна комп’ютерна програма. Адже нераціональність змоделювати практично неможливо. Діти навколо на це просто не реагували. На щастя, такі збої швидко минулися.
З того часу пройшло десять років. Робін стояв під дощем, не звертаючи уваги на маленькі краплі, що ледь-ледь торкалися його обличчя. Вчора так робила Ліза. Вона посміхалася цим краплям, так як вона іноді посміхалася сонцю, вітру, хмарам. Навіщо посміхатися тим, хто не оцінює твою поведінку і не приймає на її основі якихось рішень?! Робін вирішив, що це теж можна формалізувати. Є макро-взаємодія і тут треба подобатися. А є мікро – взаємодії. І тут панує хаос. Він називав це мікро – частинки людських емоцій. З ними дати собі раду було надзвичайно математично складно.
...
Пожежа все ближче підбиралася до робота та дівчини. Палаюча підлога не залишала шансів на те, щоб пробратись до будь-якого з виходів. Єдиним шансом було вистрибнути на залишки напівзруйнованого другого поверху. Робін би міг це зробити самостійно, але не разом з Лізою. Але чому він цього не робить? Самозбереження? Власний порятунок? Що це? Робот посміхався …
- Що з тобою, Робіне? Ми горимо? Чому ти посміхаєшся?
- Я не знав, що таке дружба. Я не знав, що таке любов. Тепер я знаю. Виявляється, потрібно бути самим собою, якимось особливим. Ти особлива. Незвичайна. А тому ти для мене важлива. Важливіша за мене самого.
Для найвдалішого пружного кидка було необхідно, щоб згоріли усі неметалічні покриття на ногах робота. Вони стримували пружність ніг. Високо піднявши дівчину над головою, робот чекав, поки вогонь зробить свою справу.
- Робіне, що ти робиш? Ти гориш.
Крик і плач дівчини не справляли на нього враження. Тепер це була машина. Машина вирішувала оптимізаційну задачу: у який момент потрібно зробити вирішальний кидок? Коли він настав, руки і ноги робота спрацювали синхронно та вправно. Тіло дівчини було закинуто на виступ другого поверху майже на віддаль десяти метрів.
- Робіне, ти гориш …
...
З тіла її друга залишився лише пружний металічний каркас.
Все, що встиг робот, це відправити їй коротке електронне повідомлення, яке вона прочитає завтра. І яке мабуть не одразу зрозуміє:
«Дякую за те, що зробила мене людиною, маленька дівчинкo з дитячого майданчика» …
Дякую! Як зворушливо та гарно... Ваші твори випромінюють людяність 
