- Це листя …. Подивіться, як воно гарно танцює. А яку чудову музику хтось підібрав для цього танцю … . Вони розлітаються в боки, а потім він її наздоганяє і цілує … Це так захоплююче. Мені цікаво, чи ви теж це бачите?
- Ви знаєте, а я більше дивлюсь на музикантів. Ці гілочки і вітер … вони вдаряються, ковзаються … нам не чути цих звуків. Але якщо прислухатися дуже-дуже сильно, то можна почути … Це ж трішки інша музика. Якби ж можна було зробити трішки голосніше …. Але у них, мабуть, дуже суворий диригент.
- Так ви музикант?
- О ні … Я, можна сказати, фантазер. Лише на відміну від інших фантазерів, мені за мої фантазії ще й платять гроші.
- О, тоді я теж така фантазерка.
- А може ця наша розмова теж лише фантазія? Якщо так, то зараз до нас підійдуть і попросять вийти з залу. Ми перешкоджаємо слухати концерт.
«Відійдіть, відійдіть, дайте замести», - почулося позаду.
- Ну от, ви ж бачите, ми на концерті.
Жінка посміхнулася. Її глибокі карі очі не зводили погляду з незнайомця. Неймовірно струнка фігура, плавність рухів, жвавість видавали у ній або танцівницю, або щонайменшу жінку, закохану у танець. Раптом наблизившись до чоловіка, вона провела рукою по його щоці і ніжно поцілувала. Це була лише мить. Єдина дуже коротка мить. Далі жінка повернулась і швидкими малими кроками рушила до виходу з парку.
- Зачекайте, чи можна мені вас розшукати?
- Я буду рада ще одній зустрічі з вами …
…………
Чи можна знайти людину у сучасному над міру хаотичному і над міру швидкому світі? Якщо не знаєш про неї нічого … Якщо навіть контури обличчя у пам’яті є не чіткими, а все, що пам’ятаєш, це очі, голос і смак поцілунку. Вона мабуть танцює. Є театральні фото, є групові фото танцювальних секцій. І можна спробувати її намалювати. Але чомусь не виходить. А може це лише здалося. А може вона вчитель, архітектор, лікар … Невже представники цих професій не бувають настільки ж красивими?! Звичайно, що бувають. Ще й як бувають …
Це був вечір. Чому ж це був вечір?!
Можливо, вона живе неподалік від парку? Тоді варто тут прогулюватися вечорами в надії її зустріти. А можливо, вона тут опинилася зовсім випадково … . І десь сьогодні блукає вуличками Франківська, Ужгорода чи Києва? Але ж ні … Вона не вперше спостерігала за цими неймовірними осінніми танцями у парку і це очевидно. Вона десь тут, поруч …
Чоловік усоте вирушив у свою щоденну подорож повз університет, у парк, уверх до Політехніки … На жаль, вже вкотре мандрівка завершилася нічим …
…..
Як іноді гарно грають актори Заньковецької. Буває, звичайно, що гра видається механічною, чужою, видається просто грою. В той час, як має бути життям на сцені. Але іноді справді зачіпає … Захоплює, запалює … наче свічку тепла у душі. І тоді дивишся, слухаєш … не зводячи очей, не помічаючи поруч нічого. Раптом поруч хтось заговорив …
- Я теж дуже люблю цю виставу. Я вас спочатку не впізнала. Але тепер точно упевнилась, що це ви. Я попросила обмінятися місцями вашого сусіда справа …
- Мила панно, це ви?! Це справді ви. Я вже знаю напам’ять кожен клаптик землі у парку нашої зустрічі. Бачите, як я його тепер називаю. Я так і не зміг вас забути.
- Як бачите, я теж не забула. Але давайте помовчимо. Справді чудова вистава.
…………
- Мені здається, що люди іноді роблять безглузді вчинки. Вони зустрічаються і чомусь бояться нової зустрічі.
- Може, люди бояться бути щасливими? Може, вони бояться вкрасти у себе чудовий спогад, який сам по собі вже є щастям …
- Чому ви так вважаєте?
- Бо це велика відповідальність. Щастя – не келих з вином. Келих розіб’єш і позбираєш уламки скла. А щастя розіб’єш і доведеться збирати уламки людського життя.
- Тоді щастя слід робити зі сталі чи граніту?
- О, ні … його слід робити з любові. Дайте вашу руку.
- Беріть і вже не відпускайте …
З роками, люди часто перестають вірити у можливість бути щасливими...Іноді потрібно наважитись дозволити собі щастя.
Гарне оповідання. Ви - майстер не лише в поезії.
Нехай Вам щастить))) 
дуже рада, що все так добре закінчується... адже кожна людина заслуговує на щастя... дякую за зворушливо-теплу прозу 
