|
По підвіконню великого вікна мерехтіння сонячних променів. Вони майже без перешкод пробиваються в клас. Біла, тоненька шовкова тюль для них, лише ледь помітне розсіювання. По склі вікон деінде, ще трималися маленькі краплини дощу, на сонці переливаються веселкою.
Ну, ось, подумав Олег, добре що за вікном минувся дощик, знову сонячно і на душі краще. Вдалину замріяний погляд, зненацька дзвінок порушує думки. Відразу заметушилися учні, хлопають кришками парт, збирають речі. Він кашлянув, цим привернув до себе увагу. Прямий погляд поверх окулярів, на якусь мить призупинив метушню,
- Так закінчили твір, час вийшов. Зошити кладіть мені на стіл і ви вільні. До побачення.
П’ятикласники у відповідь загуділи, як бджоли,- До побачення! Зривалися з місць, на ходу, виходячи з класу, на столі залишають зошити. Дивлячись на немалу купу зошитів, промайнула думка - буде чим зайнятися ввечері.
Знявши окуляри, прямував у вчительську кімнату, раптовий телефонний дзвінок відразу нагадав про маму. Так, це вона дзвонила, за мить відповів,
- Я чую мамо, чую! Ні, не забув, вже йду.
Ось так, майже щодня він виконує її прохання. І в педінститут пішов навчатися за її бажанням. Тепер продовжує вчительську династію. Батько викладач фізики, а йому доля, пішов по материнських стопах, викладає українську мову та літературу.
До швидкої ходи не звик, але нині поспішає додому, з мамою має йти в лікарню. Вона два рази на рік проходить курс лікування, часто в крові підвищується цукор. Вперше, це сталося п’ять років назад, після смерті батька, напевно стрес подіяв. Шкода, не такий і старий, а вже пішов у інший світ. Його турбували болі в області серця. Приймав пігулки, які виписав лікар, але одного осіннього вечора його серце зупинилося. Ще й був старшим за маму на дев’ять років. Важко перенесли втрату, але життя продовжується.
Оце й від сьогодні, потрібно п’ять днів поспіль мамі прийняти крапельниці. Раніше тільки проводжав її до лікарні, сам йшов по справах, а через години три забирав. Інколи заходив в парк, який знаходився за парканом лікарні. Ковток свіжого повітря придавав сили, краса дерев в осінньому вбранні, відволікала від смутку, який заповнював душу. Йшов по алеї, милувався столітніми дубами, пишними ялинами, соснами. Чарували берези, віти гойдалися від вітру, шелестіли, немов віталися з ним. В очі кидався строкатий клен, а біля нього кущ шипшини, вже злегка притрушений листям. Часом відволікали полохливі горобці, які зграйкою перелітали з одного місця на інше, поміж травою й опалим листям шукали якесь насіння та комах. Він поневолі посміхався, чомусь нагадували дітей в його класі, дружні, веселенькі.
Тепер же прийдеться посидіти в коридорі, почекати маму. Останнім часом, почуває себе недобре, а син для неї єдина опора. Все розуміє, вже не парубок, за плечима тридцять два роки. Та коли вони пролетіли?
Навчання дітей – кропітка, відповідальна робота, скільки хвилювань, недоспаних ночей. Прийшовши в колектив, де в основному одні жінки, причин почувати себе, як не в своїй тарілці було чимало. Інколи було незручно, соромився, червонів. Це на ньому відразу відображалося, мав світлу шкіру, ще й біляве волосся. Але згодом звик до жіночої уваги, хвилювання зникало. Його карі очі, інколи уважний погляд, виводили жінок з рівноваги, у відповідь більшість вчителів щиро і по-доброму посміхалися.
Воно вже й роки сім`ю мати, але не було такої нагоди, щоб зустріти ту, яка до серця. От коли навчався в інституті, не одна задивилася у його сторону. Одного разу навіть взяв гріх на душу. В гуртожитку, другові святкували день народження, спокусила одна дівиця. Та то була її короткотривала інтрижка, для чого він так і не зрозумів, бо більше й не бачилися. Хлопці з кімнати дивувалися, що не бігав на побачення, як вони. В першу чергу його бажання, це навчання. Час спливав, згодом змирився, вбив собі в голову, мабуть одружуся пізно, як батько. В Інтернеті не наважився познайомитися з ким-небудь. А в школі всі заміжні, одна Євгенія розвідниця, славна, але має шестирічного сина. Коли тільки про неї заікнувся сказати, мати категорично заперечила,
- А, це та! Ні! Ніяких з дітьми…ти не розумієш, як це мати поруч чужу дитину. Це така відповідальність! Своїх матимете, ще встигнеш одружитися.
Вона сподобалася йому, тиха, розумна, струнка, як берізка,теж білявка, тільки з блакитними очима. Майже рік маму вмовляв, пропонував її на вечерю запросити, але вона стояла на своєму. І з другого під`їзду, їхнього ж п’ятиповерхового будинку, теж сподобалася дівчина, правда на вигляд зовсім молоденька, але видно вже десь працювала. Не насмілився підійти познайомитися, навіть її ім`я не знав. Якось стояв на балконі, побачивши її, гукнув,
- Мамо подивися, он пішла дівчина з сусіднього під’їзду, симпатична. Вона відразу різко обірвала,
- Тобі не пара, ти набагато старший за неї. Я знаю її батьків, буде так, як ми з татом. Зле залишатися одній, хіба ти не бачиш. В цей момент треба думати не тільки про свої почуття, а й про те, як ти з нею маєш прожити з півстоліття.
Йому ж лишалося, за цим красунями, тільки зі сторони спостерігати. За одною на роботі зітхати. Євгенія помічала ніжні погляди, мило посміхалася. А часом і підморгне, здавалося чекала, що він її запросить на побачення. За іншою ж спостерігав з балкону, як вона йде по алеї, інколи озирнеться, наче відчуває, що на неї хтось дивиться. Скільки раз задавав собі питання, як умовити маму? Вона ж холодна, як той айсберг у океані.
А ввечері дивлячись на зорі, шукав, яка з них світить ясніше. Вже змириться, лише посміхнеться, мабуть, ще не прийшов мій час знайти шлях до однієї з них.
З дому до лікарні недалеко. Триповерхова будівля, вже доволі стара, незручні кабінети, але іншої в містечку немає, то ж треба змиритися з тим, що є.
В приміщенні запах хлорки. Сонячні промені пробиваються через невеликі вікна, миготять, ще по мокрій підлозі. Коли вони підіймаються по сходах, Олег підтримує маму. На жаль, зайва вага в знаки дається. Вона задихаючись, присіла на стілець біля вивіски » Відділення денного стаціонару». За мить в дверях з’явилася молода медсестра, від несподіванки, закліпав очима. З-під білої шапочки помітно темно-каштанове волосся. З цікавістю роздивлявся, увагу привернули пишні груди, з лівої сторони бейдж, великими буквами ім’я - Ольга і меншими прізвище та по-батькові. Але він не встиг прочитати. На мить зазирнув у красиві, великі блакитні очі й зупинив погляд на її устах, вони наче були покриті вишневим варенням. Серце так колотилось, здавалося ось-ось вискочить, відчув прилив крові до обличчя. Мати помітила, що син миттєво почервонів, їй стало моторошно, забігала очима, різко торкнулася його руки,
- Синку,чуєш - допоможи піднятися!
- А ви до нас?- запитала медсестра й продовжила, - Пішли в палату, давайте свою картку, ліки.
Взявши її під руку, звернулась до Олега,
- А ви можете йти!
- Ні-ні, хай мене тут зачекає, можливо щось треба буде, - заперечила й незадоволено зміряла дівчину з ніг до голови.
Медсестра уважно скоса зазирнула на Олег, ледь піднявши брови, посміхнулась, на згоду кивнула головою.
Зачинивши двері за ними, Олег відчув полегшення, хустинкою витирав спітніле обличчя. І що це зі мною, чи гормони діють. Я десь ці очі бачив, а може колись уві сні? Уговтавшись, з пакета витягнув книгу Кобзар, намагався зануритися в неї, читати, але перед очами її очі і мила усмішка. Не зміг довго всидіти, швидко спустившись по сходах, вийшов надвір. Виникло бажання запалити цигарку, але ж вже років п`ять, як не палить. Охололи, а згодом потіли долоні. Ой ні мамо, душа палає, в жилах кипить кров, тебе треба умовити, мені вже треба одружитися. Чого чекати, одна краще іншої, всі милі, привітні, пізнати б їх краще. Та, як тебе, рідненьку умовити?
Після лікарні йшли мовчки. Вона помітила, якийсь відтінок на обличчі сина, незадоволеність. Порушити мовчанку не насмілилася.
На другий день, її записали на чотирнадцяту годину, щоби син був вільний від уроків. Їх знову зустріла Ольга. Заклопотано привіталася й взявши її під руку запитала,
- Ну, як ви?
У відповідь бурчала,
- Як-як, жива, бачиш. Добре вмієш колоти, синців на руці немає, то ж до тебе ніяких претензій.
Й відразу до сина,
- Олеже, ти мабуть підійди через години дві, чого тут нудьгувати.
Він задоволено кивнув головою, за мить спускався сходами.
Свіже повітря вдарило в обличчя. Як тут вільно дихається, що зі мною коїться? І вчора довго не міг заснути, і сьогодні, здається би гори звернув. А вона… вона ж така славна… Ольга. Ти перевершила всіх . Ти, як княгиня Ольга. Пригадав слова, які про неї писали » Як денниця перед сонцем, як зоря перед світанком. Сяяла, як місяць в ночі, так і світилася серед язичників, як перли в бруді». Як відволіктися від думок про неї?
Ноги самі повели в парк. Але не втішали ні дерева, ні навіть ті, полохливі горобчики, що цвірінькали й раз-по-раз скакали перед ним. Раптом зупинився, здивовано звів брови, от телепень, вони мабуть голодні, просять допомоги. Ой, а хто ж мені допоможе? Ой, мамо-мамо кепсько на душі, важко з тобою, де доброта твоя, чому така холодна?
Саме в цей час, крізь гілки дерев пробилося сонячне проміння, засліпило очі. Чи від нього, чи від думки, посміхнувся, але ж і айсберги згодом тануть.
Повертаючись в лікарню, зустрів однокурсника, Вадима, з доволі молодою дівчиною, здивувався. Здається ж він одружився з Аллою з протилежної групи. Як старі знайомі обійнялися, поплескали один одного по плечах. Чорнява дівчина в короткій червоній куртці і в чорних джинсах, крутнула головою, наче ховала обличчя. Вже прямуючи вперед, голосно до Вадима,
- Ти поговори, не поспішай, я до лавки піду, погодую горобців.
Про Вадима в групі говорили - » Жодної спідниці не пропустить». Живий, енергійний хлопець, жартівник, умів згуртувати групу, дівчата його надихали, ним захоплювалися.
Вадим перший запитав,
- А ти що й досі неодружений?
В цей момент Олег трохи зніяковів, але все ж поцікавився,
- А ти що не з Аллою?
Зморщивши носа, посміхаючись, тихо відповів,
- З Аллою звичайно і сина маю, вже чотири роки парубку.
Олег намірився дещо запитати та Вадим продовжив,
- Твоє щастя старина, що ти не народився в рік півня. Ну, думаю ти зрозумів мене. Вони всі такі гарні, ну це між нами звичайно. Та я поспішаю вибач, заходь до мене на сторінку у Фейсбуці, поговоримо.
Й рукою торкнувся плеча,
- Бувай!
У відповідь, Олег розвів руками,
- Бувай!
В голові мов блискавка, промайнула думка, яким був таким і залишився. Ні, я свою дружину зраджувати не стану, це гидко і низько. Похапцем зазирнув на годинник, поспішив до лікарні.
Наступного дня мати записалася на шістнадцяту годину, її мав оглянути лікар. Олег надіявся побачити Ольгу, час очікування був напруженим. Та коли двері відчинила повна, років п’ятдесяти медсестра ( на бейджику прочитав Марина), здивувався, але й полегшено перевів подих. Не знав, чи мати спеціально на цю годину домовилася чи ні, але помітив, єхидна посмішка світилася в її очах.
Медсестра запитала басовим голосом,
- Це ви до лікаря на шістнадцяту?
- Так-так! - різко піднялася із стільця мати й продовжила,
- Пішли! І крапельницю треба поставити, ліки при мені.
В Олега тіпається праве око, що вона задумала? Різко розвернувся і поспішив на вулицю.
Він часто дивиться на годинник, по алеї, вкотре рахує кроки. Це чекання здається вічністю. Хоча й прохолодний вітер зриває листя й підносить його догори та часом куйовдив йому волосся, він наче й не помічає і не відчуває цього.
Сутеніло… вони вийшли з лікарні, мати відразу обурено пробурчала,
- Наче й з досвідом медсестра, але ледве вену знайшла, видно синяк буде.
Ці слова, як шанс для розмови. Взявши її під руку, тихо запитав,
- Мамо, а що Оля ,краще уколи робить?
- Краще-краще, а воно тобі нащо? Ти ж наче не хворий, дякувати Богу.
Заговорив голосніше, швидко, мов чогось боявся,
- Хворий мамо, хворий. Душа болить, побачив Олю, вона ж, як зірка. Хіба ти не помітила, привітна і славна. Ти пам’ятаєш портрет княгині Ольги? Мені здається вони схожі. Зверни увагу на її красиві очі.
І миттєво, стиснувши уста, замовк. Чекав, хоч якусь реакцію на його слова, але вона мовчала. Поправила свого капелюха й задумливо дивилася просто вперед. Чомусь дере в горлі, він тричі тихо кашлянув і продовжив,
- Ти забуваєш, що мені пішов четвертий десяток. Досить холостякувати, напевно завтра її запрошу в кафе.
Мати миттєво звільнилася від його руки, різко розвела двома руками,
- Ага! Ти із своєю зарплатою. Вона з мізерною зарплатою, заживете, закачайся! А задивився на неї, щось знайшов красиве?! Сину, я скажу, красива! Але ж з личка не п’ють молока. Однак не варто думати, що світ зійшовся клином саме на ній. Чи ти вже моїх порад не потребуєш?
- Мамо!- він знову взяв її під руку,
- Матусю, я вдячний тобі за коханнячко, за піклування. Ти ж мене викохала, як каченя на воді та людям, не собі.
Вона перебила його,
- Ну, досить, досить, знаю начитаний!
Олег знервовано,
- Я вже дорослий, он у під’їзді, мене діти дядьком називають. Ну не будь така холодна, як айсберг! Ти ж добра душа, чи в твоєму серці тепла не залишилось?
І вже засміявшись, тихо,
- Чуєш мамо, пригадав казку « Сніжна королева ». Не думаю, що ти такою стала.
Запала така густа тиша, що її можна було різати ножем.
Вони підходили до свого будинку, на мить призупинила його,
- Ну от, ти кажеш дорослий, а розмови дитячі. Ну і знайшов з чим та з ким мене порівняти, то я айсберг, то сніжна королева.
Довго сперечатися з мамою не варто, не таке має виховання. Ніжно взяв її за плечі,
- Добре мамо, тільки не нервуй, більше ніяких розмов на цю тему.
Новий день, як ковток свіжого повітря. Олег після роботи, в надії, що поговорить з Ольгою, йшов з мамою в лікарню. По стежці, з дерев попід ноги облітає листя. Вітер грає з ним, то підносить вверх, то вертить й воно декілька раз покрутившись, прилягає до землі. На небо наче хтось накинув сіру хустку, все затягнуте хмарами. Помітно пролітають поодинокі краплі дощу, Олег з пакета витягнув парасолю,
- Ось так краще, мамо!
Більше ні слова за Олю, ні вона, ні він. Адже вчора ввечері бачив, як вона довго не могла заснути, все охала й ахала, пила ліки.
Біля самого входу в будівлю лікарні, пустився сильний дощ. Мати трохи незадоволено,
- Ого дощ, як злива! Ще й вітер зривається, похолодало, тобі доведеться мене тут почекати.
Під дверима відділення стоїть чорнява жінка похилого віку, коли вони наблизилися, емоційно запитала,
- Ви теж до лікаря?
- Ні, ми на крапельницю,- відразу відповів Олег.
За дверима лунали жіночі голоси, різко відчинилися двері.
Він вперше побачив Олю без головного убору, біляве волосся ледь торкалося плечей. Світло-коричнева курточка їй дуже пасувала. Коричневі брюки підкреслюють струнку, витончену фігуру. Зніяковіло закліпав очима, за мить, обличчя розпливлося в усмішці. Звівши тоненькі брови, вона повела очима, ледь посміхнувшись привіталася. І відразу ж звернулася до Марини,
- Все що треба, я списала, то ж я пішла. До побачення!
Олег задоволено потер руки. Мати теж задоволено поглянула на дівчину. В думках втішається, йди-йди, будеш менше перед очима мелькати, про тебе буде менше розмов. Й поспіхом прослизнула у відділення, швидко зачинила за собою двері.
Олег полегшено перевів подих. Сяючі очі, як хлопчисько, наче перелітав через дві сходинки, догнав її,
- Олю там дощ, а ви без парасольки,
Вона мило посміхнулася,
- Та в мене ж куртка з капюшоном, чи не бачите.
Злегка почервонівши, сміливо взяв її під руку,
- Думаю так краще, чи ви проти?
Дівчина все ж накинула капюшон,
- Та ні, удвох веселіше, а ви що десь тут недалечко живите?
- П’ятнадцять хвилин ходу, якщо йти швидко. Але тут така справа, я хочу вас запросити до кав’ярні. В таку осінню погоду не завадить зігрітися. Чи ви поспішаєте?
У відповідь тихо,
- Ні, вдома нікого. Мама й тато на роботі, вони на залізниці в ПЧ працюють. Мама позмінно, а тато нині з бригадою на виїзді.
О, скільки відразу інформації, мелькнула думка, значить сьогодні мій день.
В кав’ярні людно, в кутку єдиний вільний столик на двох був їхнім. Вони захоплено смакували каву з морозивом, спілкувалися близько двох годин. При розмові Оля слухала його доволі уважно, не перебивала. В його голосі відчула хвилювання і чомусь сама, час від часу, відчувала збентеженість. А він вкотре ловив її погляд, в очах шукав зірницю.
Час швидко пролетів. Вона наполягла, щоб додому не проводжав, а йшов у лікарню за мамою. Обмінялися номерами телефонів, ото радість, він від щастя був на сьомому небі.
Сьогодні останній день, як Олег йшов з мамою до лікарні. Й словом не нагадував їй про Олю. Вона ж тішилася; ну от і добре, здається минулося захоплення. Та не знала, що вчора, лише сказав їй, що пішов до бібліотеки в читальний зал, насправді ж, поспішав на побачення.
Вони зустрілися біля кав’ярні. В цей вечір, він все дізнався про неї. Їй минуло двадцять шість років, два роки назад був сільський хлопець, мали одружитися, але поїхав до Москви. Й відтоді, » Так і з кінцями», як висловилася вона. Та то нічого, майнула думка, я теж не без гріха.
Минав час… Олег два рази на тиждень, потай від матері, зустрічався з Олею. Вже й познайомився з її батьками, інколи ввечері чаював разом з ними.
Та все таємне колись стає явним. Одного вечора мати помітила, як він в прихожій кімнаті затримався біля дзеркала, посміхався, кропився парфумами. Підійшла до нього,
- Синку, а чи часом не на побачення ти йдеш? Хто вона?
Його очі засяяли щастям,
- Йду мамо, побачення з Ольгою. Хочеш ти цього, чи не хочеш, але мій вибір маєш прийняти. Думаю, ти ж не в захваті будеш, якщо залишишся сама в трикімнатній квартирі. Я ж маю право на особисте життя. Чи в неї будемо жити, чи знімемо квартиру на визначений термін.
Вона ледь зблідла
- Не поспішай, зваж всі за і проти, це життя.
- Я закохався мамо і вже все зважив. Познайомився з її батьками, працьовиті, щирі, добрі люди, мене тепло прийняли. На Новий рік хотів до нас Олю запросити, в надії отримати від тебе благословення.
Вона повільно присіла на крісло,
- Ти поспішаєш сину, ще…
Не дав їй договорити,
- Ми на цю тему з тобою не один раз розмовляли. Подумай добре мамо. Невже твого тепла не стане для нас з нею в цій квартирі?
Різко розвернувся,
- Я пішов, прийду пізно.
Минали дні… не спиться матері і не лежиться. Її думка жахнулася до дальшої перспективи його життя. Щодня в магазинах все дорожчає, як можна змиритися, жити з такою малою зарплатою. Ну навіть, як він і займеться репетиторством, що ті копійки.
Олег з Ольгою все частіше разом проводили вільний час. Прогулянки по сніжному парку, поцілунки під місячним сяйвом, розмови про майбуття, вселяли надію, що будуть разом.
Вже вдома, в ліжку, часто згадував її очі. Фантазував про спокусливу ніч, в думках цілував і засинав.
Напевно, давно б запропонував разом жити, але ж це приклад для інших. У вчителя велика місія на землі, він має бути взірцем, для наслідування з боку дітей.
За тиждень до Нового року Олег таки придбав каблучку для заручин, хоча брав сумнів, що без серйозної розмови з мамою не обійдеться. Але в новорічну ніч хотів їй освідчитися, запропонувати руку й серце.
Під вечір сипав невеликий сніг… вони заходили в парк, немов потрапили в зимову казку. У царство кучугур, сонних дерев, припудрених пишних ялинок, на центральну алею з оригінальними ліхтарями. Їх світло розсівалося навкруги, все виблискує, іскриться, переливається сріблом.
Олег обережно підтримує Олю під руку, щоб часом не послизнулася, не втратила рівновагу. Вона, посміхаючись, задерла голову догори, намагається розгледіти новорічну ялинку. Пишна, прикрашена іграшками, під сніжинками, немов у шовковій білій вуалі, крутилася, сяє, переливається від різнокольорових гірлянд. Сніг іскриться, сліпить очі, вона закривала їх і тулиться до нього, зваблює до поцілунку. Її ніжні обійми, відчуття щирості й тепла вселяли надію, вони кохають один одного.
Провівши її додому повертався, розмірковував. Це ж треба, яка доля, піти з мамою в лікарню і там зустріти своє кохання. Мабуть не завжди від людини все залежить, але хто знає.
До нового року залишилося два дні. Олег вже одягнений, з пакунком куплених ялинкових іграшок, зібрався до Олі,
- Мамо! Я йду, напевно прийду пізно, адже буду наряджати ялинку. Вона поспішила до нього й розставивши руки перед ним, голосно,
- Ти присядь на хвилинку.
Здивувався, але присів на стілець, побачивши, що дуже розхвилювалася, запропонував,
- Ти теж присядь, не поспішай мамо, я маю час….
Округлені очі, ніби дивиться в нікуди, мати продовжила,
- Я тут довго думала про твоє майбутнє. Ти назвав мене айсбергом. Нехай і так. Але в мене ж є душа, материнська любов і мрія. Відчуваю, що вже зрушилася з місця й мабуть скоро зовсім розтану. Та поки живу, буду пливти, як по океану та вже з твоєю течією. Ти ж моя надія і опора.
На очах забриніли сльози, повільно котилися по щоках,
- Синку, я приймаю твій вибір. На Новий рік запроси Олю до нас. Моя мрія бачити тебе здоровим, життєрадісним і щасливим.
15.10.20 р.
ID:
892801
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 25.10.2020 13:37:53
© дата внесення змiн: 03.10.2025 01:04:28
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
життєво 
Натхнення Вам і здоров'я, щастя і Божого благословіння! 
