Укотре осінь їм лягла на плечі,
Позаду шлях з розчарувань, звитяг,
Не пораділи щебету малечі –
Таке життя…
Тікали дні, усміхнені й не дуже,
Сліди ж закарбувались в душах їх.
Навколо – світ, до їхніх доль байдужий.
І раптом… гріх!..
Літа обох екватор перетнули,
Посіявши у скроні сивину,
Так жінка до кінця і не збагнула
Свою вину
У тім, що мимоволі… закохалась.
Та і кого було про це питать?
А почуття таємно так підкралось…
Була ж свята…
У веснах її юність заблукала,
Прив’яли й губ розкішні пелюстки,
Неславонька її також лякала,
Але ж ростки
Кохання, й їх уже не зупинити,
Бо втрапили у благодатний грунт,
Ані сховати їх, ані звільнитись…
І не умруть…
Й душа здалась, захоплена зненацька,
Покірно почуттю вона здалась,
Боялась і сама собі зізнаться…
І… віддалась…
Чому ж тепер, о доле, безталанна,
Жіноче щастя ставиш їй в вину?
Тому, що запізнилося кохання
Й п’є сивину?
А згодом світ заяскравів для неї:
Живий почула рух в собі… Дитя!?
Й летіла дяка Богу і Енею:
– Vivat Життя!
12.09.2020.
Ганна Верес (Демиденко).
Да...)) ТАКОЕ БЫВАЕТ...И ЧАСТО..))
Люди чем старше, тем больше УМЕЮТ ЛЮБИТЬ И БЫТЬ СЧАСТЛИВЫМИ!!!)) Такой уж ПОДАРОК ОТ БОГА?!!!))))
Аннушка!!))
Как можно ещё лучше передать это?..)))
БлагоДарю Вас, милая!))
Спасибі за такий теплий комент. Як я радію, що наш сайт поповнився таким сонечком, як ти, дорогенька! Навіть від слів струменять промінчики. Щасти тобі, Сонечко!!!
kk: 
