Було у бабусі онуків багато.
Дорослі. Жили всі далеко,
Але до бабусі на будь-яке свято
Збиралися швидко і легко.
Бабуся стрічала їх щедро й гостинно,
Завжди готувала смачненьке.
Велика сім"я гомоніла невпинно,
Раділа й бабуся старенька.
Казали: бабусю, у нас ти найкраща!
І за́вжди везли подарунки.
Сміялась бабуся: ой, діточки, нащо?
У відповідь – тільки цілунки.
Любили бабусю. Найменший з них тільки
На інших був зовсім не схожий.
Так рідко бував у бабусі. Чи ліньки?
Чи просто характер ворожий?
І все його доля ніяк не вдавалась,
Він навіть побув у в"язниці…
Онуки – забули, бабуся – мовчала.
Для всіх він – табу, таємниця.
Та ось розлетілася звістка жахлива -
Бабусю скувала недуга.
- Приїдуть онуки, ти в цьому щаслива,
Казала бабусі подру́га.
Онуки сварились, бо встала дилема:
Бабусі потрібна турбота.
Ніхто не приїхав… Бо мали проблеми:
У кожного справи, робота.
І тільки найменший із них відгукнувся,
Влетів до бабусі в палату.
Він мовчки в бабусині груди уткнувся,
І сльози ховав під халатом.
Ми справимось, бабцю! Ми інсульт поборем!
Весь час він проводив із нею.
Носив на руках, обмивав свою хвору,
Робив все для бабці своєї.
Й вона піднялася, онук був щасливий,
Він так цього прагнув щомиті.
Одужала швидко, і це було диво.
Всі труднощі вже пережиті.
З любов"ю здолається будь-яке лихо!
І варто про це говорити.
Бо прийде вона непомітна і тиха,
Й добро стане людям творити.
Проблема отцов и детей,
Стояла всегда на повестке.
Кто лучше, умней и добрей,
В конфликтах зятьёв и невесток.
А в минусе тот кто добрей,
В ком совесть ещё не уснула.
Кто любит родных и друзей,
Не веря досужим посулам.
Он будет убогих тянуть
И сирым плечо подставляя,
Не даст телесам отдохнуть,
Все жилы сквозь стон напрягая.
А логика жизни проста,
Блаженные нынче не в моде,
Без них она будет пуста,
Останутся звери в народе.́