Було у бабусі онуків багато.
Дорослі. Жили всі далеко,
Але до бабусі на будь-яке свято
Збиралися швидко і легко.
Бабуся стрічала їх щедро й гостинно,
Завжди готувала смачненьке.
Велика сім"я гомоніла невпинно,
Раділа й бабуся старенька.
Казали: бабусю, у нас ти найкраща!
І за́вжди везли подарунки.
Сміялась бабуся: ой, діточки, нащо?
У відповідь – тільки цілунки.
Любили бабусю. Найменший з них тільки
На інших був зовсім не схожий.
Так рідко бував у бабусі. Чи ліньки?
Чи просто характер ворожий?
І все його доля ніяк не вдавалась,
Він навіть побув у в"язниці…
Онуки – забули, бабуся – мовчала.
Для всіх він – табу, таємниця.
Та ось розлетілася звістка жахлива -
Бабусю скувала недуга.
- Приїдуть онуки, ти в цьому щаслива,
Казала бабусі подру́га.
Онуки сварились, бо встала дилема:
Бабусі потрібна турбота.
Ніхто не приїхав… Бо мали проблеми:
У кожного справи, робота.
І тільки найменший із них відгукнувся,
Влетів до бабусі в палату.
Він мовчки в бабусині груди уткнувся,
І сльози ховав під халатом.
Ми справимось, бабцю! Ми інсульт поборем!
Весь час він проводив із нею.
Носив на руках, обмивав свою хвору,
Робив все для бабці своєї.
Й вона піднялася, онук був щасливий,
Він так цього прагнув щомиті.
Одужала швидко, і це було диво.
Всі труднощі вже пережиті.
З любов"ю здолається будь-яке лихо!
І варто про це говорити.
Бо прийде вона непомітна і тиха,
Й добро стане людям творити.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=836133
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 20.05.2019
автор: Любов Вакуленко