А зими знову змінювали весни,
І ім обом хотілося любить,
Йому хотілося у дім іі привести,
А ій хотілося з коханим рядом жить.
Все якось в них по-дивному складалось,
Вже й діти самостійні, а вони,
Чомусь відкритись в почуттях боялись,
Чекали все, як соловей весни.
Вона його кохає до безтями,
І він іі кохає, і за те,
Вона його засипала піснями,
У них кохання справжнє, золоте.
Він віршами іі водив у казку,
Вона цвіла трояндою в саду,
Він все ще сумнівавсь, боявсь поразки,
А що, коли відмовить, на біду?
Йому хотілось мати за дружину,
ІІ, таку веселу, чарівну,
Вона згадає, й пісня в серці лине,
І знову повертається в весну.
Одного разу він, таки наваживсь,
Зізнатися коханій в почуттях,
Мабуть то Сам Господь на небі зжалівсь,
Щоб був він з нею поруч все життя.
