Я надто молода і непутяща
Що вірю так приречено у щастя,
Аж збилася із спокою і сну,
Сама собі вигадую весну...
Марія Людкевич
Я знов собі вигадую весну
Серед зими, знайомим птахом білим
Махне крилом і далі полетить
Мені ж би хоч на мить її спинить
Хоч мить!
Щоб все нарешті стало зрозумілим,
Без ясності я, мабуть, не засну...
Я чую щебіт, щебіт крізь сніги
І музика під талі сніжні сльози
Сховає страх і далі полетить
Мороз дзвенить, блищить, кричить
Хоч мить!
Хай збудуться усі метаморфози
Та шелест крил додасть мені снаги...
І вітер, блискавиця, буря, грім
Освічує все небо так красиво,
А біла птаха далі полетить
Життя ламає долю, гуркотить,
Хоч мить!
І я весну розгонистим курсивом
Запрошую у свій зимовий дім...
Я вірю в щастя, в щастя серед зим,
Його несе знайома біла птиця,
Кивне лише і далі полетить
Щоб зиму цю нарешті зупинить
Хоч мить!
Осяє небо знову блискавиця,
Та це вже яв і птах мені не сниться,
Я відчиню вікно, хай вийде дим...
Можливо, молода і непутяща,
Та досі вірю в казку, мрію, щастя!...
