В кафе за столиком сиділо двоє :
Він сивий і вона сива.
Горнулись та раділи разом обоє
Але ж хіба така любов бува ?
Хіба реально так любити,
Що у людей сивіє голова?
Людину можна так цінити
До потемніння у власних то очах ?!
Вони трималися за руки,
Так ніби той міцний замок,
І ніби у житті не було муки ,
І все життя для них - вінок...
Виглядали, вони не зовсім мило,
Бо милістю не можна це назвати.
Я би сказав що дуже щиро,
Бо у житті не можна так кохати!
Обоє, зморшками покриті,
Але для них це не поміха.
Один для одного серця відкриті
Мабуть любити - це є втіха.
Сидять обоє, огорнуті коханням,
Як дві реліквії святих небес,
Які нестримно переповнені бажанням
Пройти разом обоє власний квест.
В кафе за столиком сиділо двоє :
Він сивий і вона сива...
Гарний вірш. 
