Раз на рік - а якщо чесно, то вдруге за ціле життя - отже, раз на рік вибираюся у неймовірно мальовничу місцевість, що зветься Карпати. Спершу мружу очі, наче кажан на сонці: короткозорість і куряча сліпота, нав'язані міською тіснявою, не здатні сприймати необмежений простір. Далі очі потроху звикають, і погляд несміливо тягнеться туди, де ще вчора - а якщо чесно, то мало не ціле життя - отже, де вчора стовбичили, бовваніли, майоріли, нависали, стирчали, стриміли та в інший спосіб неоковирно позначали межі буття цегляні, бетонні, дерев'яні, залізні та ще бозна які стіни. І за цим накочує хвиля радості: тих меж немає, стіни впали, а світ не розвалився, а світ - постав! О, новий дивний світе! - шкаралупка міста, яку й вважав світом, пробита радісним поглядом, як дзьобом новонародженого птаха, який ще навіть несхожий на птаха, але напевно і незабаром випнеться з кубельця, стане на крило та вільно ширятиме у найвищих, найблакитніших, найнезайманіших висях і далях... - вже, вже летить!
Той політ п'янкий, і той погляд хмільний, і ті думки сп'янілі – а якщо чесно, то всього лише одна думка на нетверезих ніжках. Ось воно, ось те, для чого живе чоловік: захоплюватися світом. Побачити, відчути, сприйняти, всотати цей світ, всю його велич і красу, розлогість і неосяжність, розмаїття і багатство, незліченність форм і несхибність гармоній - і відчути піднесення та захват, сповнитися ними так, аби нічого іншого не вмістити, аби все навколо і ти весь - одне-єдине, з'єднане в ціле неподільністю світу та захоплення ним. Здійснюється, здійснилося призначення! Я - світ, я - захват, ми - одне! – ось за чим йде наступна, вже друга хвиля радості, білопінява, крутолоба, що котиться неспинно і росте у власному русі!
Ще мить - а якщо чесно, то не одна, а багато митей - отже, ще мить, і вже та думка відкинута. Захват ще ніби є, але сумніви, але скепсис, але зневіра цілковита у щойно здобутому та ось майже вже втраченому призначенні. Десь всередині, де щойно затісно було, несподівано розчахнулися дірки, пустки, порожнини. Що це, що? Поверніть мені повноту, поверніть мені здобуту єдність зі світом... Ні! – але там, де мала би розлитися пласка, сумовита, гірководна та каламутна хвиля втрати, там котиться нова – вже третя! – хвиля радості, точнісінько так, як за піднесенням і захватом до людини часом приходить натхнення. Ось воно, ось те, для чого живе чоловік в такому світі: захопитися світом, аби надихнутися ним – та славити його, оспівувати, виголошувати йому осанну, вихваляти, знаходити слова, які – о, безпорадний звук, о, слабосилий символ! - і вмістять, і відтворять, і наче вдруге створять цей світ!..
Та чи не стояв цей світ отут - на, між та понад верхівками гір, по росистих полонинах і звивистих долинах, по скелястих ущелинах і смерекових хащах, і далі, онде там, куди сягає зір, і далі, онде там, куди зір не сягає, але думка лине, - чи не стояв цей світ завжди, сам по собі, сам в собі, сам собі? Нащо йому моя осанна? Я йому не потрібен; хтозна, чи не існує він тільки як моя фантазія, як думка про нього - сама по собі, сама в собі, сама собі? Чи ж не дурень той, хто знаходить власне призначення та покликання в оспівуванні власної мари? А чи ж не живуть отам – і отам, і деінде, і скрізь – інші люди, які бачать такий самий світ, можливо, плекають такі самі або навіть прозоріші та яскравіші думки та багатші почуття, а цю щойно здобуту мною нішу вже опанували цілком. Йди собі, неборако, розкажи про цей світ тому, хто його не бачив…
І як завжди – а якщо чесно, то вперше – отже, як завжди спало мені на думку, чому стільки точиться розмов про натхнення. Воно має джерела, з яких виходить з несподіваними дарами такого ґатунку, що інакше їх ніяк здобути, а про джерела – ніяк здогадатися. Саме тому не варто натхнення марнувати, а будь-кому – про його джерела розповідати: ефект зіпсується.
І вже не світ, такий прекрасний і до моїх роздумів цілком не дотичний, і вже не Карпати, чиєю красою можна милуватися кільканадцять життів, кожне в тисячу років, і все одно замало, - вже постали мені власні мої творіння, над якими я колись безнадійно застряг, а тепер, здається, отримав несподівані та влучні відповіді на всі мої питання, навіть і ті, які ще не бентежили… Четверта хвиля! О, радість…
...тепер мені аби знаходити слова, які – о, немічний звук, о, знецінений символ! – інколи здатні і вмістити, і відтворити, і створити цей світ або який інший...
ID:
803747
Рубрика: Проза
дата надходження: 20.08.2018 06:53:22
© дата внесення змiн: 20.08.2018 06:53:22
автор: Максим Тарасівський
Вкажіть причину вашої скарги
|
