Поема
1
Буде цвинтар і дерева превисо́кії.
І птахи́ на них —
В серцях птахи солодкії —
Так співатимуть!..
А ви в могилах,
і на могилах,
гостроо́кії,
як у Соло́твино...
І українські імена —
все на латині.
Якщо це вас не оприто́мню,
вічно й нині.
І цо то є? А вшистко єдно, й все єдине.
Не матимете моли́льників —
віднині
Пишить сміливо на вар’янтах у латині.
Хоч на китайській,
Й з країн ісламських,
І на івриті,
На — всьому світі,
й по усьому світі...
Й поки не пізно —
їдьте у Соло́твино.
Де храм єпископ сотворив
В ім’я Марії,
Отець вселив птахів
На дерева високії-високії.
Там і вступати в співи
такі вільні!
Для цвинтаря —
то як би й божевільні!
Бо де, кому ви, без молильників,
догідні?
Та в Дусі я, в птахах-піснях:
бо світ весь рідний...
І хто вам, як не я,
дасть заспівати?
І вискочіть, відв’язані,
мов тлум блискучий,
з хати —
І що? вам —
справді з Бога йде співати?
А я, і цвинтар, і дерева превисокії!
й на них птахи! І у серцях —
птахи солодкії,
І так співають!!
А ви чекаєте —
що ось до вас — само
прийде Солотвино...
Ви — загазовані? Міста? містечка?
У хмарах розумів – як у негоді?
Христос й Марія — й тут поет серцем,
то й не приходимо...
Та й сидите
в ліпці своїх релігій.
Художник — зупиняє сирі ми́ги...
Він — ве́́сельний! Вам весело? —
що одіслали божу б́а́рку?
І ближча цвинтар; щось бере за ба́рки.
Й дерева, й дерева превисокії!
Й на них птахи,
і спів такий!
такі солодкії!
Як музикант в поеті знає;
І хто човни рятівні посилає...
Дар з висоти, дар звершений,
Із висоти Світла схо́дить.
Серця!
Як це? –
Елегія вже не возводить...
І про́шу, і дарую вас: вільніше
Серце!
Душа людська — на суперечки?
Між націями, регіонами, і вниз — дрібніше?
У серці ваше цільне мені речення! —
Люди, а всі — на тріщину??..
Бог суть, — Бог в вас,
Це ж неможливло заперечити...
Мене ж то неможливо заперечити!..–
Вознісшись, мовить так
Кожна людина...
Плач, серце, плач,
Ще й видихай, усеєдинеє…
Загой тут, хоч шпаринку,
Хоча б — трішечки...
Бог бачить, по усій землі —
безповоротну тріщину...
Що ж ви? —
Як вражо кажучиї діти?
Хто ж науча — на небо так коптіти?
З технік — слони,
З душ роблять муху біля мухи…
Усім загиблим — ворог став на вуха…
А в поеті від Бога — нема
суперечки:
Бог не має хіба —
утворити для Себе до-речне?..
О, остаток Божественний!
І надійні, і грамотні,
Скиньте серцем
до лісу останнього
божого
речника-мамонта…
2
Хто на помостах
йшов в сонця приза́хід?
Чи —
став би я Слова просить,
дав щоб гати́ть —
захід на захід,
захід на захід,
на захід — захід!
І — чи Марія не могла б
тихо сказати, —
Я ж в серці —
путь кладу.
Де сильний є глагол,
де слово діє, дієслово, —
віє Дух:
Ти Дух паланням зворуши́ла.
І стає ясно.
Ти в Саду!
І я прийду.
Ти відаєш, – прийду.
Син дає щасним щасне.
О брили, брили!!
А хто здрібниться —
й те зведуть...
У час – усіх зведуть!
Любімо!
І просімо!
І жаріймо! —
поза рими...
Щоб Дух розжарив нас,наш дух ,
дух засвітивсь — і Дух повіяв:
Ave, Maria!
Благословенная навік, Маріє!
Любімо!
І ходімо! —
І просімо!
щоб славилася неспівставная,
ні з ким, крім Бога,
не співставная Марія...
Незмірная Марія!
І мені дрібки
слізок
вітер щоб роздув.
Мов стає ясно:
Ти в Саду.
Море з паланнями.
Золоте осліплююче масло!
Як я зберу в Тобі весь дух —
Сонце погасне!!!
Якщо візьме Твій дух —
Сонце пригасне…
Потоне! Щезне в навкруги-є́зєрі — люстерцем...
О таке Серце!!!
Це бо Твоє Серце.
Свіжа́к дихнув!
У серце — почуттям
вічна! Маріє!!
Почули?
всі? — свіжим
повіяло...
3
Хто ви?
Де ви?
Може й щось м’яли...
Міняли.
Перезім’яне!
Сядьте голоза́денькі на розпечену брилу:
То чого ви,
З Богом,
вулканами не заговорили??
Далі — між нами.
В селах – таких
називає народ «баранами»...
Ви завалили і Київ,
й столичний стіл.
— Які боги! які релігії!
які воскресіння! —
в нас стільки діл!
Барани! Підбаранники,
так слово, недокінчені, збо́лили,
і скропили стіл —
їсти нам небазарне ко́ливо...
Геній серця? — сто талантів земних
на супернаціональні голови!
І як стачить вам глузду —
відірватись від Поета-Серця?
Чи вже серцем, спитайте, співаєте —
Чи то мізками й так доживаєте?..
Бог керує? — чого на мозок
не сердитесь??
А чого на несерйозність… несерйозне –
ніхто й не сердиться…
Пам’ять Божа – й все – в серці!
Тобою, Серце, поклоняємося Творцеві!
Любить мене за це Він!
Гуни, готи! гебреї, євреї!
фра́нки, дранки! —
ще місцями світлороті...
Подай ріку Любові…
Подай мені Ріку Любові! —
щоб не зжували брили,
щоб нас кидало брилами!
і — вміститися з поворотами...
знаю струшенням серця —
любов-путь найкоротша...
Я розгорівся!!
Квіти тоді, квіти — де дітись?
Скоро цілували з обох боків скелю!
Куди?
куди з таким серцем зігрітим?
В Духові живу!
Слову — сте́люсь!!
Царице!
лиш в Тебе — з серцем подітись!...
Всевсвітнії діти!
Всемирнії квіти. —
Молодіти!!
4
Квіти і квіти! порозсипались —
загравами!
В Твоїм серці любові біг:
Цілував я життя Твоє —
тільки як би непрямо,
як би між травами...
Так лікувавсь! —
од всього земного —
І такий п’яний,
аж як знеміг, –
І як я не втопився в Тобі?
— Ти себе переміг.
Бог в тобі переміг.
Ти чуєш, буваю в святій безконечності!
без задніх думок,
без задніх ніг...
— Ти себе переріс:
Бог тобою тебе переріс.
Сину, в тебе такі «перевибори» —
не знаєш на обрії де п’яти де ніс.
Прямо поперед носом — Твереза П’яність!
Маріє, ти вглиб, і глибше,
і куди сліди?
Як би по лузі розтягнули, і Шопену —
заборонили (?) піано?
І Шопен, дивлячись на Гору, на Тебе,
був би ради́й.
«Тільки любов!» — ясно.
і я: «Тільки люби»:
Ти — сюди, я — туди.
На це діло — й Шуберта ранньопісе́нного,
Господи, не приведи.́..
Вздовж серця, вздовж співу —
стоять і висять золотії дуби:
«Тільки люби!»
«І ти тільки люби!»
«Тільки люби...»
Червень 2006
ID:
795072
Рубрика: Поезія, Поема
дата надходження: 10.06.2018 08:18:02
© дата внесення змiн: 10.06.2018 08:18:02
автор: Шевчук Ігор Степанович
Вкажіть причину вашої скарги
|
