Вона його чекає… із війни,
Того, кого кохає.. Без вини
Тікають дні і ночі… Рани й біль…
Сумують карі очі. І собі
Не можуть пояснити до кінця,
Як біль той зупинити. Ждать вінця?
А чи вручити долі – хай веде
У даль, у невідому… Чи ж знайде
Вона жіноче щастя те, своє
І вип’є, мов причастя. І снує
Думок її неспинна суєта:
Хіба ж вона в тім винна, що він там?
Він теж її чекає день при дні,
Ніщо вже не лякає… Геть змарнів,
Адже давно на сході – у війні –
Чекає теж нагоди, бо ж земні
Для нього всі тривоги не чужі…
Вона ж йому живому шле… вірші.
А ті багато значать у борні,
Не зможе й він пробачить цій війні
Ні ран, ані розлуки на роки…
«Калаш» стискають руки ще поки…
12.01. 2018.
Ганна Верес (Демиденко).
Важко коментувати, Ганю, твій вірш, серце обдає щемом та тривожим теплом, бо так все перемішалося через цю кляту війну, а кожній же жінці хочеться простого людського щастя, щоб коханий був поруч, а не просинатись посеред ночі з єдиною думкою в голові, а як він там, знаючи що кожна ніч на війні несе в собі небезпеку. Дякую тобі за вірш!
Дякую тобі за вірш! 
