Ішли двоє закоханих: Він і Вона.
Ішли близько один від одного, але кожен своєю стежкою.
Стежки в кожного були нерівні: то ями, то горбки; то камінці,то гілляки валялися на них; проходили через поля і ліси, болота і гори.
Важко було іти.
Він вирішив, що труднощі дороги буде долати сам,без Її допомоги.
А Вона і хотіла, щоб Він їй часом допоміг, та Коханий був зосереджений на своєму шляху і не помічав тих небезпек, що чигали на Неї.
І Вона, бувало, падала й боляче забивалася.
Одного разу навіть мало не загинула, і тоді Він злякався, що може Їїї втратити.
І як тільки Він це усвідомив, помітив, що Вони стоять на одній спільній дорозі і тримаються за руки.
Так і пішли Вони далі тією дорогою, не менш складною й нерівною. Але тепер Він підставляв їй свою сильну руку, коли могла спотикнутися, а Вона всім тілом підтримувала Його, коли міг упасти.
Воістину, коли по життю ідуть Двоє, чиї серця злилися в коханні, нема для них нічого окремого, а є одне спільне буття.
...так,це наче про мене (і не тільки)... 
