Запалали вогні за долиною синього неба,
Самольоти гудуть, бо на захід фронти і фронти...
Україно моя, мені в світі нічого не треба,
Тільки б голос почути і ніжність твою берегти...
(Андрій Малишко)
Я сьогодні відклала всі справи, щоб повідати членам КП історію про минуле, про важку долю простої жінки: вдови, матері, жінки, яку я добре знала.
А спонукала мене до цього нинішня ситуація на Сході, та й в усій Україні...
Знову іде війна, така ж затяжна, як і та далека, та нестерпно болючіша і нинішнім,
і тим, хто її пережив, та ще вражаюче страшна, що
йде вона уже четвертий рік, що знову гинуть наші діти, онуки, батьки,
що знову залишаються сиротами діти, проливають сльози батьки, та
невтішні вдови, втрачаються території, зникають села, рушится промисловість...
21 червня 1941 року- це чорна дата,яка була, є і
завжди буде закарбована в календарі історичної пам"яті України і її
багатострадального народу. Скільки ж то людей пострадали у тій бійні.
І знову все повторюється... Чому? Я, як і інші прості люди, задаю собі
це запитання, і не знаходжу відповіді, хоча й розумію ту ситуацію, яка
склалася восени 2013 року, та й в увесь наступний і нинішній час.
Людство так і не засвоїло уроків історії. Адже війна - це завжди горе,
а війна всередині народу- страшний абсурд. А у нас нині війна і на
Сході, і війна всередині, бо як інакше можна назвати ситуацію в якій
ми опинилися: мільярдери і нищі; перші - панують, другі - животіють,
страждають і навіть вмирають, точніше вимирають...
Жінка про яку я хочу повідати, подруга моєї мами. Разом вони працювали
на фермі, майже разом виходили заміж. Тітка Марія гарно співала, а її
чоловік Петро був майстер на всі руки, ще й веселун, у вільний від
роботи час майже не розлучався з гармошкою. Після війни вдови
частенько організовували посиденьки у святкові дні, адже на той час у
селі ні клубів, ні інших культзакладів не було. Іноді такі посиденьки
проводились у нашому будинку, і мені дуже подобалося слухати спогади
удів про довоєне минуле, а ще слухати, а той підспівувати вдовині
пісні. Тому я знала, що тітка Марія дуже любила свого Петруся. Та й
хіба можна було його не любить: високий, статний, чорночубий парубок,
та ще й з гармошкою. Приїхав Петро у село 15-и-річним хлопчаком із
сусіднього села, жити до тітки, так як його батьки рано померли. Так
як сім"я тітки Петра жила неподалік сім"ї Марії, то їхні стежки часто
перетиналися. А коли дівчата прогулювалися понад річкою, та ще й
Маруся заводила, а дівчата підхоплювали: "Ой не ходи, Грицю, та й на
вечорниці",Петро хапав свою гармонь і бігом до гурту. Разом розважалися, відпочивали, а ще і навчалися, і працювали. Непомітно підросли, та й закохалися.
Почалися зустрічі, любощі, які закінчились одруженням. До війни сім"я встигла
не лише хату збудувати, а й народити двох діточок: голосисту,як і Марійка Людмилку, та завжди усміхненого веселунчика Руслана. І хоч важко трудилися і Петро, і Марія, та любові і радості вистачало на всіх. І все було б добре, якби не війна... Петро пішов на фронт, а Марія залишилась з діточками, як і інші жінки.
Як вижили в ті страшні роки, один Бог знає.
Стерпіли все і біль, і зневагу фашистів, і приниження, і знущання, і
голод, і хвороби, та все ж вижили. Петро загинув, а тітка Марія, як і
моя мама, працювали в колгоспі, всього довелося перетерпіти: і
непосильну працю, і нестатки... Та виросли дітки, створили свої сім"ї, а
тітка Марія вийшла вдруге заміж, за удівця, чоловіка її двоюрідної
сестри, яка дуже рано померла, залишивши уже трьох дорослих і одну
неповнолітню дитину. Марії не дуже й хотілося того заміжжя, бо вже й у
самої з"явилися онуки, щоправда син жив у місті і його діти відвідували
дитячий садок, а донька з сім"ю жила біля мами, і саме народила другу
дитину, то і їй була потрібна її підтримка, та вона все ж рішилася,бо
добре знала чоловіка сестри, і він здавався їй пристойним і порядним
чоловіком, та й племіничку Даринку було жаль, та й сама ще надіялась
зазнати хоч крихту жіночого щастя, адже була ще не стара. Та витримала
вона у його сім"ї лише півроку,доки Даринка закінчила семирічку. Бо з
перших же днів спільного життя зрозуміла, що під мішорою порядності у
чоловіка буда дурість, самолюбство, нахабство. І хоча їй дуже жаль
було Даринки, та ще й мала жінка боязнь чи прийме її донька, з сім"єю
якої вона раніше жила. Та все владналося, донька була рада поверненню
мами, а Даринка після семирічки вступила до технікуму, а Марія
дохідливо пояснила їй ситуацію, просила племінничку не ображатися, і
приїжджати на канікули, та й у інший час до неї додому. Так і жила з
сім"єю доньки, і ні про яке інше життя більше й не думала. Та от сім"я
доньки вирішила переїхати в місто, бо ж дітки підростали і їх батьки
хотіли, щоб вони жили в кращих умовах, вчилися в кращих школах, та
врешті й перспективи життя , навчання і трудовлаштування у місті
кращі. Отож Марія тепер лишилася зовсім одна. Працювала, мала подруг,
спілкувалася з сусідами, привикала жить сама. Так пройшло кілька
років. Діти й онуки частенько приїжджали в гості, на вихідні і вона
їздила до них, уже змирилися з думкою про те, що так і буде завжди. Та
якось до сусідів приїхав їх родич, відставний офіцер, давненько
овдовівший. Сусіди запросили Марію на якесь свято. Коли Марія
переступила поріг будинку і привіталася, відчула якесь дивне
передчуття чогось світлого, доброго, радісного. Василь виявився
товариським і приємним співрозмовником, умів і пожартувати, і
порозважатися, і приділити увагу Марії. Спочатку Марія сприймала все
як у сні, вона й уявити не могла, що може ще комусь сподобатися, та й
сама кимось захопитися. Та саме так і сталося. Василь елегантно провів
її додому, лагідно попрощався, ненав"язливо напросився в гості. Марія
розгубилася, боялася погодитися,бо ж що він про неї подумає, боялася й
не погодитися, а що як він поїде і вона більше не почує його лагідний
голос, не побачить його такі дивовижні очі, не відчує його
захоплюючого погляду,тому щось промимрила, та й попрощалася. Кілька днів
їй показалися вічністю, Василь не давав про себе знати. Марія
намагалася не думати про чоловіка, та думки самі собою юрмилися в її
голові. "Та що ж це зі мною,- думала, - невже закохалася? Цього ще не
вистачало!". З часом заставила себе не думати за Василя,у вільний від роботи час ходила то в магазин, то до когось із подруг потеревенити...Нікого про Василя не
запитувала, одним словом змирилася з своєю одинокою долею. Та якось одного
вечора Василь прийшов сам, зайшов до будинку,попросив чаю. Коли Марія
подала чай, він якось здивовано поглянув на Марію, вийняв з кишені
коробочку, відкрив її і запропонував Марії одружитися. Марія
розгублено мовчала. Василь підійшов ближче, торкнувся її волосся,
погладив плечі, пригорнув до себе і заспокійливо сказав: " Життя
продовжується, ми будемо щасливі, повір мені, Марійко!" Так Марія
втретє вийшла заміж і не пожаліла, чоловік виявився турботливим,
добрим, якось швидко подружився з Маріїними дітьми і онуками.
Приїжджали до них і його донька зі своїми хлопчиками. Все було як у
справжній сім"ї. Отож недарма кажуть: хочеш буть щасливим,будь ним!
ID:
742150
Рубрика: Проза
дата надходження: 15.07.2017 19:22:41
© дата внесення змiн: 16.03.2018 23:40:24
автор: геометрія
Вкажіть причину вашої скарги
|
...буває... 
