Як важко прощатись назавжди
з минулим ще не проминулим,
як важко останню сторінку
історії перегорнуть.
Як страшно наважитись вперше
пірнути в мереживо вулиць,
і взятись нарешті шукати
між сотень і сотень - одну.
Оту, що твоя, найрідніша,
оту, що нестримано вабить.
Оту, що шматує безраддя
на клаптики світлих омрій.
І мусиш устати, і вперше
шукати правдешньої ради,
шукати означного слова
в задусі безмежно німій.
А Бог зазирає з ікони
високої і осяйної,
всміхається може, а, може
і схлипує знову, хто зна?
Як важко зрікатись уперше
історії звично-старої,
хоч знаєш напевне, що в неї
продовжень для тебе нема.
11.07.17 р.
Відчуття таке, певно, у кожного, хто причетний або не може вплинути на зміну подій...Та час сильніший від нас! Відтак треба "прощатись" з минулим, як і з птахами, що відлітають... і повертаються знов!
Лесю! Гарно передали настрій людини, небайдужої до того, що відбувається навколо...
а ще запитання, чому Бог *зазирає*(виникає інше запитання - куди?), а не *позирає* з ікони?
Відчуття таке, певно, у кожного, хто причетний або не може вплинути на зміну подій...Та час сильніший від нас! Відтак треба "прощатись" з минулим, як і з птахами, що відлітають... і повертаються знов! 
пісенно-гарно,Лесю ...і сумно...чудовий твір 
